Слава ЗСУ!

Доволі вже спізнав я земний круг, Шкода мені потойбіч зносить дух. Безумний той, хто в мріях непотрібних За хмарами шука собі подібних!

Тут твердо стій і пильний зір одкрий; Допитливим і цей світ не німий.

Навіщо нам до вічності ширяти!

Що знаємо, рукою можна взяти.

Отак мудрець ітиме у житті,

І не зіб’є мара його з путі;

У русі тім йому розкоші й болі,

Й на хвилю вій не стане в задоволі.

Турбота

Під моїм страшливим гнітом Хто б не був, той нудить світом,

Той не бачить за пітьмою Навіть сонця над собою;

Хоч, дивиться, притаманний —

Дух охмарюють тумани;

Хоч скарбами володіє —

Користати з них не вміє;

В щасті, в горі він страждає,

У достатку голодає;

Всім утіхам і скорботам Безпорадно каже: «Потім»,

Завше завтрашнього жде він І в сьогоднішнім не певен.

Фауст

Облиш, улізлива змія,

Ті нісенітниці торочить!

Геть, геть! Літанія твоя І мудреця, нівроку, обморочить.

Турбота

Він не знає, що робити,

На яку йому ступити:

Пройде трохи по дорозі І заточиться в знемозі;

В твань улипши, йде все глибше,

Не надіється на ліпше,

І собі, й другим немилий,

Ніби й сильний, а безсилий;

І без віри, й без відчаю Не живе, а одживає.

Ті вагання, ті змагання,

Бунтування й підлягання,

Підіймання і зривання,

Напівсон, напівчування —

Держать його цупко й стекло,

Щоб зіпхнути врешті в пекло.

Фауст

0 привиди зловісні! Ви караєте

Наш рід людський мільйонами терзань

1 низку днів байдужих обертаєте

У лабіринт нечуваних страждань.

Від демонів нелегко утекти,

На пута їх кріпкі немає ради,

Та ти, Турбото ница, ти Не діждеш наді мною влади!

Турбота

Щоб з мене більш не насміхавсь ти — Піду, лишивши прокляття!

Сліпують люди все життя,

Ти ж під кінець осліпни, Фаусте!

(Дмухає на нього).

Фауст

(осліпши)

Навкруг лягає ніч кромішним адом,

Але не згасла розуму зоря;

Ще встигну я здійснить великий задум ¦ Усе рішає слово владаря.