Слава ЗСУ!

В моїй душі, добром натхненній, Зринає видиво ясне.

Думки стають чіткі і стислі,

Надія лине в майбуття,

І знову, знов я зношу мислі До потайних джерел життя.

Та цить же, пуделю! Твоє завивання Не гармонує зі звуками тими,

Що душу сповняють думками святими. Таж нам відоме людське глузування З високого всього,

З того, що в ньому не тямлять нічого; Осміюють вони прекрасне все;

І ти туди ж, за ними, псе!

Та лихо мені! Я знову нудьгую,

В душі задоволення більше не чую... Чом так швидко криниця висихає,

А мене знов спрага змагає?

Не раз таке було зі мною...

Та з цим ще можна позмагатись:

Нам треба вірою пройнятись, Премудрістю понадземною,

Нам тільки Відкриття з’ясує світ. Відкрию Новий Заповіт,

Відкрию текст прадавній знову, Заглиблю в нього пильний зір

І цей священний первотвір Перекладу на милу рідну мову.

(Розгортає книгу

і лаштується перекладати).

Написано: «Було в почині Слово!»

А може, переклав я зразу помилково? Зависоко так слово цінувать!

Інакше треба зміркувать,

Так внутрішнє чуття мені говорить. Написано: «Була в почині Мисль!» Цей перший вірш як слід осмисль,

Бо ще перо біди тобі натворить.

Хіба ж то мисль і світ і нас створила? А може, так: «Була в почині Сила!» Пишу — і сумнів душу огорнув:

Я, мабуть, знову суті не збагнув...

Та світ свінув — не зрадила надія,

І я пишу: «Була в почині Д і я!»

Коли ти хочеш тут сидіти,

Пуделю, то годі вити

І скавуліти!

Мені в роботі заважаєш,

Господаря так зневажаєш!

Хоч мені з кімната Прийдеться тікати,

Хоч гостю покажу поріг Біжи туди, звідкіль прибіг!

Та що це? Що я бачу?

Чи я притомність трачу?

Чи це не сон, чи не мара?

Собаку щось мов розпира —

Росте, росте, як та гора,

Втрачає подобу собачу!

Так ось кого я пригостив!

Немов страшенний бегемот,

Він блимнув оком, роззявив рот.

Ну що ж! Бог милостив!

Пекельне кодло розженем Ми Соломоновим ключем!

Духи

(в коридорі)

Одного уже зловили —

Обережно, браття миле!

Як в капкан хитрий лис,

Втрапив в пастку хижий біс.

Тільки глядіть!