Слава ЗСУ!

(дивиться у дзеркало, то підходячи, то одступаючи од нього)

Який чудовий вид одкрили Свічада чари тут очам!

Ой осіни мене, Амуре легкокрилий,

Щоб я до неї враз домчав!

Ах, тут стоять доводиться мені;

Коли наблизитись я хочу —

Вже бачу я в тумані, мов у сні,

Ту постать чарівну жіночу.

Невже ж така у жінці є краса?

\' Невже в цьому простягненому тілі Вмістилися всі неба чудеса?

Невже таке і на землі б ми стріли?

Мефістофель Та ясно, коли Бог шість день попрацював І потім «браво» сам сказав,

То, певне, він не схибив цілі.

Ну, поки що дивись на видиво бліде,

А там найду й живу красу для тебе; Блаженний, хто її до себе Як наречений поведе!

Фауст усе дивиться в дзеркало* Мефістофель, розлігшися в кріслі граючись помелом, веде річ далі.

Я тут сиджу, неначе цар на троні!

І скіпетр у руці, от тільки не в короні!

Звірі

(що досі розмовляли між собою на мигах, з кумедними вихилясами і великим галасом приносять Мефістофелю корону)

Вінчаній главі Дай поту й крові —

Корону скріпити.

(Сіпнули якось необережно корону і розбили її надвоє, скачуть довкола з половинками).

А ми глядимо,

За всім слідимо,

Щоб вірші ліпити.

Фауст (перед дзеркалом)

Я збожеволію! Це сказ! Мефістофель (вказуючи на звірів)

Та і мені ось ці вже голову прогризли.

Звірі А в слушний час Бувають у нас У віршах навіть мислі.

Фауст (як перше)

У мене в грудях аж клекоче!

Ходімо далі од біди!

Мефістофель

(в тій же поставі)

Я визнаю, проте, охоче,

Що з них поети хоч куди!

Мавпа якось одвихнулася од казана, І він починає бігти; спалахує велике полум’я 1 жбухає в комин. Відьма через полум\'я влітає в кухню з оглушливим репетом.

Відьма Ух! Ух! Ух! Ух!

Проклята твар! Паскудна гидь!

Казан проспать? Мене спалить?

Триклята бридь!

(Побачивши Фауста і Мефістофеля).

А ви чого?

А вам кого?

А ви куди?

І як сюди?

Ось я вогню На вас хлюпну!

(Набирає ополоником у казані і оббризкує огнем Фауста, Мефістофеля і мавп. Звірі скавулять).

Мефістофель (обернувши помело, трощить склянки й горщики) Шарах! Тарах!