Слава ЗСУ!

35

І світу внутрішній зв’язок,

Щоб я пізнав основ основу,

А не кидав слова-полову...

О повний місяцю ясний,

Мій друже тихий і сумний!

Коли б востаннє з висоти Мої страждання бачив ти За цим столом чувань нічних, Між цих пергаментів і книг!

Коли б я міг блукать між гір,

В твоїм промінні ніжить зір, Серед печер звиватись духом,

В твоїй імлі снуватись лугом,

Весь чад науки там лишити,

В твоїй росі цілющій змити!..

Ох! Я ще тут, в тюрмі-норі?

0 мури прокляті сирі!

У цих мальованих шибках Небесний світ — і той зачах! Стримлять до неба стоси книг, Ненатла точить їх черва, їх пилюга густа вкрива,

1 кіпоть осіда на них;

Уздовж полиць з давнезних літ Реторти, слоїки, склянки, Начиння, приладів рядки —

І це в тебе світ! І це зветься світ!

І ти питаєш ще, чому На серце туга наляга,

Чому незвідана нудьга Труїть всі радощі йому?

Замість живих природи хвиль, Куди Творець людей вселив, Навколо тебе — тлінь, і цвіль,

І жах потворних кістяків.

Тікай! На волю, на простір!

Візьми цю книгу чарівну;

Цей Нострадамів віщий твір Тобі відкриє таїну.

Спізнаєш ти шляхи світил, Збагнеш природи вічний рух,

І в душу вступить повінь сил, Коли промовить духу дух.

Шкода обнять сухим умом

Священних знаків зміст живий;

Ви, духи, тут в\'єтесь кругом,

Озвіться ж ви на голос мій!

(Розкриває книгу і бачить знак макрокосму).

Яким блаженством всі мої чуття,

Уся моя істота пойнялася,

Немов по жилах полумінь життя І невмируща юність розлилася...

Чи то ж не Бог ці знаки написав,

Що душу збурену втишають,

Що серце вражене втішають,

Що перед розумом наяв

Природи тайнощі всесильні виявляють?

Чи ж я не Бог? Я просвітлів!

І враз моє духовне око В природи творчий вир заглянуло глибоко. Тепер збагнув я сенс премудрих слів:

«В світ духів можна прозирнути,

Та ум і серце мляві вкрай:

Встань, учню, і земнії груди В ранковім єяєві скупай!»

(Розглядає знак).

Як все тут діє в колі вічнім,

У многоликій красоті,

Як сили горні в льоті стрічнім Міняють кінви золоті!

На благовісних крилах мають,

Споруду всесвіту проймають У гармонійній повноті!

Яка картина! Ах! Картина лиш...

Природо безконечна! Де ж, коли ж Знайду ту грудь, що нею світ ти поїш,