Слава ЗСУ!

Термічні виміри виявили в Норстралії й Гепарії з’єднані між собою «підземними» розгалуженнями термічні плями, схожі на печерні міста. Однак тонкий аналіз їхнього випромінювання мовби спростовував це припущення. Всі ці плями, кожна з яких сягала сорока миль у діаметрі, відзначалися дивним градієнтом випромінюваного тепла: найгарячішим був центр, а джерело тепла перебувало під літосферою на межі з мантією. Невже квінтяни черпають енергію з розтоплених надр своє’Ї планети? Величезні, геометричне правильні території,—їх спочатку було сприйнято за сільськогосподарські угіддя,—насправді являли собою скупчення мільйонів конічних головок: мов керамічні гриби, висаджені на десятках кілометрів. Передавально-приймальні радарні антени — заявили нарешті фізики. Планета в хмарах, бурях, циклонах мовби навмисне завмерла й причаїлася, зачувши невмовкаючий голос сигналізації, яка просила хоч якось відгукнутись.

Спостереження, що мали виявити сліди історичного минулого,— руїни міст, якусь культову архітектуру, святилища, піраміди, стародавні столиці,— не принесли вартих уваги результатів. Якщо війна спустошила планету або якщо людські очі не вміли всього того розпізнати, шукаючи земних аналогій, то мостом, перекинутим понад цією чужістю, могла бути тільки інженерна діяльність квінтян. Отож почали шукати установок, певна річ, гігантських, здатних викидати океанічні води в космічний простір.

Розташування цих установок вдалося вирахувати. За напрямком обертання льодового кільця довкола екватора можна було визначити місце планетних водометів. Однак і тут плани шукачів розладнав фактор, який ускладнював розпізнання цих установок: їх було розташовано на берегах океану — в смузі, над якою оберталося скуте морозом кільце, але від постійного тертя кільця об розріджену атмосферу там не вщухали бурі та зливи, тому всі спроби збагнути методи, до яких удалися інженери Квінти в минулому столітті, щоб стріляти морями у вакуум, скінчилися крахом.

Численні фотографії екваторіальної смуги, хоч і заповнили вщерть архіви корабля, однак мали не більшу цінність, ніж плями на таблицях тестів Роршаха. Незрозумілі контури зірчатих утворень, що часто повторювались на континентах, люди могли тлумачити як завгодно, не обмежуючи своєї земної фантазії. ҐОД виявився безпорадним проти тисяч цих знімків, й астронавти збагнули, що машина, призначена для нібито цілком об’єктивного аналізу інформації, перебуває під впливом зашкарублого антропоцентризму. Ми нічого не довідалися про невідомий Розум, зауважив Накамура, натомість побачили, які міцні узи розумової спорідненості зв’язують людей з комп’ютерами. Невідома цивілізація, розташована трохи не на відстані випростаної руки, наче знущалася з безпорадних дослідників. Пришельцям скрізь увижалися підступні пастки, немовби для когось — але для кого? — дуже важило кинути їм сповнений надії виклик та ще й у самому кінці дороги, біля мети. Ті, кого мучила ця думка, таїлися з нею, щоб не заразити товаришів поразництвом.

Після семисот годин марної дипломатії Стірґард відважився послати на Квінту першу ракету — «Гавриїла». «Посол» дав сигнал про це за сорок вісім годин до старту, повідомляючи квінтян, що цей зонд, не оснащений жодною зброєю, здійснить посадку на Гепарії — великому північному континенті, за сто миль від зірчастої забудови; в пустелі з безпілотним посланцем гепарійці зможуть порозумітись машинною мовою.

Незважаючи на те, що планета не відповіла й на це звернення, «Гсівриїла», двосегментну ракету з мікрокомп’ютером, який, крім стандартних програм контакту, був також здатний переглядати й змінювати їх за непередбачених обставин, усе ж таки було виведено на орбіту в апоселенії. Поласар оснастив «Гавриїла» найкращим з малих тераджоулевих двигунів, які були на борту «Гермеса», щоб ракета могла подолати чотириста тисяч кілометрів за кільканадцять хвилин.

Швидкість шістсот кілометрів за секунду в апогеї «Гавриїл» мав розвинути тільки над іоносферою. Фізики лаштувалися підтримувати з ним постійний зв’язок за допомогою випущених поперед нього зондів-передавачів, але командир відхилив цей варіант. Він хотів, щоб «Гавриїл» діяв автономно і переслав їм дані тільки після м’якої посадки, пучком хвиль, який могла сконцентрувати на «Гермес» атмосфера Місяця.

Стірґард уважав, що завчасне розташування передавачів між Місяцем, за яким ховався «Гермес», і Квінтою можуть виявити на планеті, і це збільшить підозріливість представників параноїчної цивілізації. Політ «Гавриїла» наодинці підкреслював мирність його місії.

«Гермес» спостерігав цей політ, який відбивався на дзеркальних екранах «Посла», з п’ятихвилинним запізненням через ретрансляційну відстань. Ідеально охолоджений, дзеркальний — рефлектор давав чудове зображення. «Гавриїл» виконав маневри, які унеможливлювали виявлення базового корабля, і незабаром з’явився у вигляді темної голки на тлі білих хмар, що оточували планету. Через вісім хвилин люди біля моніторів заціпеніли. Замість того, щоб летіти до визначеного місця посадки на Гепарії, «Гавриїл» рухався на південь по кривій зі зростаючим радіусом і передчасно втрачав швидкість. Причину повороту виявили відразу. Вище від тропічної смуги в напрямку «Гавриїла» по математично ідеальних траєкторіях наближалися чотири чорні цятки — дві зі сходу й дві з заходу. Східні винищувачі вже скорочували дистанцію, яка відділяла їх від «Гавриїла». Переслідуваний почав змінювати свою форму. З голки він обернувся на крапинку, оточену сліпучим сяйвом. Утративши швидкість з чотиристакратним перевантаженням, замість спускатись до планети, він стрельнув свічкою вгору. Всі чотири переслідувачі теж змінили курс і почали сходитись між собою. «Гавриїл» удавано непорушне застиг у центрі трапеції, грані якої творили винищувачі. Трапеція маліла на очах, тобто вони теж змінили орбітальний рух на гіперболічний і наблизились один до одного, сяючи жаром збільшеної тяги.