Слава ЗСУ!

— Я про це тебе не питав.

— Ти просив мене розповісти про Брет Ешлі.

— Але не просив наговорювати на неї.

— Ет, іди ти до дідька.

Він сполотнів і підвівся, блідий і лютий, над столом, заставленим закусками.

— Сідай, — сказав я . — Не дурій.

— Забери свої слова назад!

— Та кинь ти свої школярські штучки.

— Забери свої слова назад.

— Про мене. Як хочеш. Я знати не знаю Брет Ешлі. Задоволений?

— Ні. Не це. Ти послав мене до дідька.

— Не йди до дідька, — сказав я . — Сиди тут. Ми ж тільки почали снідати.

Кон усміхнувся й сів. Скидалося на те, що він зрадів можливості сісти. Цікаво, що він у біса робив би, якби не сів?

— Тобі очорнити людину — за іграшку, Джейку.

— Вибач. У мене лихий язик. Але я ніколи не лихословлю навмисне.

— Знаю, — сказав Кон. — Ти ж, зрештою, мій найліпший друг, Джейку.

«Отакої», — подумав я, а вголос сказав:

— Я не хотів образити тебе. Пробач.

— Та нічого, все гаразд. Я вже не серджуся.

— От і добре. Давай замовимо ще чогось.

Попоївши, ми перейшли до кафе «Де-ля-Пе» й випили кави. Конові явно кортіло знову завести мову про Брет, але я не піддавався. Ми побалакали про те про се, а потім я попрощався з ним і пішов на корпункт.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

О п'ятій годині я був у готелі «Крійон» — чекав Брет. Вона не з'являлась, отож я сів і написав кілька листів. Листи вийшли не дуже вдалі, але я сподівався, що папір із зображенням і адресою готелю «Крійон», на якому вони були написані, компенсує все. Брет так і не прийшла, і за чверть до шостої я спустився в бар і випив з барменом Жоржем по коктейлю «Джек Роуз». У барі Брет теж не було, і я, перше ніж вийти, ще раз пошукав її нагорі, оглянув вестибюль, а тоді взяв таксі й поїхав до кафе «Селект». Переїжджаючи Сену, я бачив буксир із цілою флотилією порожніх барж, що високо сиділи у воді. Вони пливли за течією, й на кожній за стерном стояв матрос, готуючись пройти під мостом. Річка милувала око. В Парижі завжди приємно переїздити мостом.

Таксі об'їхало пам'ятник винахідникові семафора, що сам править за семафор, завернуло на бульвар Распай, і я відкинувся на сидінні, щоб не бачити цього відрізка дороги. Їзда бульваром Распай завжди нудить мене. На лінії Париж-Ліон-Марсель є перегін між Фонтенбло й Монтеро, який навіює мені смертельну тугу щоразу, як я ним їду. Певно, такі мертві місця в знайомих маршрутах викликані якимись асоціаціями. У Парижі є чимало вулиць, не менш бридких, ніж бульвар Распай. І пішки я тим бульваром ходжу спокійно. А от їхати ним для мене — мука. Певно, я колись прочитав щось про нього. А на Роберта Кона діє так весь Париж. Цікаво, звідки в Кона ця нелюбов до Парижа? Чи не від Менкена? Менкен, по-моєму, ненавидить Париж. А стільки молодих людей навчаються любити й не любити за Менкеном!

Таксі зупинилося перед «Ротондою».Хоч би яке монпарнаське кафе ви назвали водієві, сідаючи в таксі на правобережжі, він неодмінно привезе вас до «Ротонди». За десять років вони, певно, возитимуть до «Дю Дома». А втім, відстані там невеликі. Я пройшов повз безлюдні столики «Ротонди» до кафе «Селект». Усередині кілька чоловік пили за стойкою, а на вулиці сидів один-єдиний відвідувач — Гарві Стоун. Перед ним здіймалася купка блюдечок, і щік його давно не торкалася бритва.

— Сідай, — сказав Гарві, — я тебе шукав.

— А що сталося?

— Нічого. Просто так шукав.

— Ти з іподрому?

— Ні. Не був там з неділі.

— Що чути із Штатів?

— Нічого. Анічогісінько.

— А що сталося?

— Не знаю. Але я з ними більше справ не маю. Ніяких. Він подався вперед і зазирнув мені в очі: — Сказати тобі щось,

Джейку?

— Скажи.

— В мене вже п'ять днів ріски в роті не було.

Я швиденько прикинув: три дні тому Гарві виграв у мене двісті франків у покерні кості в барі «Нью-Йорк».

— А чого?

— Грошей чортма. Не надійшли гроші. — Він помовчав. —

Знаєш, Джейку, так дивно. Коли я опиняюся в такому становищі, мені хочеться бути на самоті. Хочеться сидіти у себе в кімнаті. Я мов той кіт.

Я помацав пальцями в кишені.

— Тебе сотня влаштує, Гарві?

— Так.

— Ну то ходімо їсти.

— Встигнемо. Випий зі мною.

— Краще б ти поїв.

— Ні. Коли на мене находить отаке, мені однаково, їсти чи не їсти.

Ми випили. Гарві поклав моє блюдечко на свої.

— Ти знайомий з Менкеном, Гарві?

— Знайомий. А що?

— Що він за один?

— Пристойний чоловік. Вміє пожартувати. Коли ми з ним обідали востаннє, мова зайшла про Гоффенгаймера. «Все лихо в тому, — сказав він, — що в Гоффенгаймера всі розв'язки тримаються на підв'язках». Непогано сказано.