Слава ЗСУ!

— А далі що?

— Я позичив негрові щось із своїх речей і пішов з ним вимагати належні йому гроші. Нам заявили, що з негра самого належить скільки-то там за потрощені стільці. Цікаво, хто ж це все перекладав? Невже я?

— Навряд щоб ти.

— Твоя правда. Не я. Там був іще один американець. По-моєму, ми відрекомендували його як представника Гарварда у Відні. Тепер я пригадую його. Він там вивчає музику.

— І чим воно скінчилося?

— Негарно, Джейку. Немає в світі справедливості. Імпресаріо заявив, що негр обіцяв не збивати того віденця з ніг. Заявив, що негр порушив умови контракту. Не можна, мовляв, нокаутувати віденця у Відні. «Господи, містере Гортон, — сказав негр, — я сорок хвилин тільки те й робив, що намагався не зачепити його. Той білий хлопець, видно, домахався кулаками до того, що надірвався. Я його жодного разу не вдарив».

— Йому заплатили хоч що-небудь?

— Анічогісінько, Джейку. Добре, хоч повернули одяг. І то без годинника: хтось поцупив. Чудовий був негр. Даремно тільки його занесло до Відня. Негарно все вийшло, Джейку. Негарно.

— Куди ж подівся негр?

— Повернувся до Кельна. Він живе там. З дружиною. Має діток. Обіцяв написати мені й вислати гроші, які я йому позичив. Чудовий негр. Сподіваюсь, я дав йому правильну адресу.

— Побачимо.

— То що, може, поїмо? — сказав Білл. — Чи ти хочеш послухати про інші мої пригоди?

— Розказуй.

— За столом.

Ми спустилися сходами й вийшли на бульвар Сен-Мішель. Був теплий червневий вечір.

— Куди підемо?

— Може, на острів?

— Ходім.

Ми пішли бульваром. На перехресті вулиці Данфер-Рошеро й бульвару стоїть скульптура: двоє чоловіків у довгих шатах.

— Я знаю, хто це, — сказав Білл, оглядаючи пам'ятник. — Добродії, що вигадали фармацію. Затям собі: я в Парижі, мов риба у воді!

Ми поминули пам'ятник.

— А тут напихають опудала, — сказав Білл. — Хочеш купити що-небудь? Гарненько напханого собачку.

— Ходімо, — сказав я. — Ти трохи перебрав.

— Гарнесенькі напхані собачки, — сказав Білл. — Вони так прикрасять твоє житло.

— Ходімо.

— Тільки одного собачку. Мені що пес, що без — однаково. Але тобі ж не однаково, Джейку! Тільки одного собачку!

— Ходімо.

— Купи — і ти без нього жити не зможеш. Звичайний обмін. Ти їм — гроші. Вони тобі — напханого собачку.

— Купимо, коли вертатимемось.

— Що ж, як знаєш. Дорога в пекло вимощена некупленими опудалами собак. Я вмиваю руки.

Ми пішли далі.

— Чого тобі раптом далися ті собаки?

— Не уявляю життя без собак. Не уявляю життя без опудал.

Ми зупинилися біля будки й випили.

— Люблю випити, — сказав Білл. — Раджу й тобі, Джейку, попробувати.

— Ти мене випередив на цілу цистерну.

— Не похнюплюй носа. Ніколи не похнюплюй носа. Секрет мого успіху. Ніколи не похнюплюю носа. Ніколи не похнюплюю носа на людях.

— Де ти встиг набратися?

— Заглянув у «Крійон». Жорж змішав мені два «Джека Роуза». Жорж — велика людина. Знаєш, у чому секрет його успіху? Він ніколи не похнюплює носа.

— Ще три чарки перно — і ти похнюпиш-таки носа.

— Не на людях! Якщо я відчую, що ніс мій хнюпиться, я зникну. У таких справах я мов той кіт.

— Гарві Стоуна бачив?

— Бачив — у «Крійоні». В Гарві ніс похнюплений. Він не їв три дні. Взагалі кинув їсти. І зникає, мов той кіт. Сумно дивитися.

— За Гарві не турбуйся.

— От і добре. Якби він ще не зникав, мов той кіт. Щоразу лякаюсь.

— Що робитимемо ввечері?

— Байдуже. Тільки не похнюплюймо носа. Що, як тут подають круто зварені яйця? Якщо тут є круті яйця, нам не треба буде теліпатись на острів.

— Ні, — сказав я . — Треба поїсти по-людському.

— Моє діло — пропонувати, — сказав Білл. — То підемо?

— Ходімо.

Ми пішли далі бульваром. Нас випередив фіакр. Білл подивився йому вслід.

— Бачиш отого коня? Матимеш його опудало в дарунок від мене на різдво. Кожному приятелеві — по опудалу. Зрештою, я — письменник-натураліст!

Нас перегнало таксі, хтось у ньому замахав рукою, потім постукав у скляну перегородку, щоб водій зупинився. Таксі під'їхало до тротуару. В ньому сиділа Брет.

— Прекрасна фея, — мовив Білл. — Зараз вона викраде нас.

— Вітаю! — сказала Брет. — Вітаю!

— Знайомтеся. Білл Гортон. Леді Ешлі.

Брет усміхнулася Біллові.

— Я щойно повернулася. Ще навіть у ванні не скупалась. Майкл приїздить увечері.

— Чудово. Ходімо десь поїмо, а потім гуртом поїдемо його зустрічати.

— Я мушу скупатися.

— Пусте! Ходімо.