Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Фієста

— Мушу скупатися. Він приїздить аж о дев'ятій.

— То хоч випий з нами перед ванною.

— Оце вже інша річ. Це діло.

Ми сіли в таксі. Водій обернувся.

— До найближчого бістро, — сказав я.

— Ні, краще вже до «Клозері», — сказала Брет. — Мене від поганого коньяку просто верне.

— «Клозері-де-Ліла».

Брет обернулася до Білла.

— Ви давно в цьому чумному місті?

— Оце сьогодні приїхав з Будапешта.

— І як вам Будапешт?

— О, дуже сподобався. Будапешт — чудове місто.

— А тепер спитай його про Відень.

— Відень, — сказав Білл, — дивне місто.

— Таке саме, як Париж, еге? -— Брет усміхнулась йому, мружачи очі.

— Справді, — сказав Білл. — Як Париж у цю хвилину.

— Бачу, мені вас не наздогнати.

Коли ми влаштувалися на терасі «Клозері-де-Ліла», Брет замовила віскі із содовою, а Білл — іще чарку перно.

— Ну, як ти, Джейку?

— Раюю, — сказав я . — Як у бога за пазухою. Брет подивилася на мене.

— А я жалкую, що поїхала. Тільки дурень може кинути Париж.

— Тобі там було добре?

— Атож. Там так цікаво. Хоча й не дуже весело.

— Знайомих зустрічала?

— Майже нікого. Та я нікуди й не ходила.

— А на пляж?

— Теж ні. Не робила нічогісінько.

— Нагадує Відень, — озвався Білл. Брет глянула на нього, мружачи очі.

— То он як було у Відні.

— У Відні було всіляко. Брет знов усміхнулась йому.

— У тебе гарний приятель, Джейку.

— Свій хлопець, — сказав я . — Він набиває опудала.

— Ну, це було в іншій країні, — сказав Білл. — І крім того, усі тварини були дохлі.

— Ще по одній, — сказала Брет, — і я біжу. Пошли, будь ласка, гарсона по таксі.

— Та їх там ціла верениця. Перед самісіньким входом.

— Гаразд.

Ми випили ще по одній і посадили Брет у таксі.

— Отже домовились: у «Селекті», о десятій. І його бери з собою. Я буду з Майклом.

— Неодмінно прийдемо, — пообіцяв Білл.

Таксі рушило, і Брет помахала нам рукою.

— Оце-то дівчина! — сказав Білл. — Симпатяга. А хто такий Майкл?

— Хлопець, за якого вона виходить заміж.

— Так-так, — сказав Білл. — Саме та стадія, на якій я завжди знайомлюся з дівчатами. Що ж їм подарувати на весілля? Як ти гадаєш, чи сподобається їм пара напханих рисаків?

— Ходімо краще їсти.

— Вона справді леді як її там? — спитав Білл у таксі, що везло нас на острів Сен-Луї.

— Атож. І в книзі перів вона є, і все таке інше.

— Так-так.

Ми обідали в ресторані мадам Леконт на тому кінці острова. Там було повно американців, і нам довелося стояти й чекати вільного столика. Хтось записав цей ресторан у список Клубу американських жінок як «колоритну місцинку в стилі шинку», ще не освоєну американцями, і через те сорок п'ять хвилин ми чекали столика. Білл обідав тут у 1918 році, відразу після укла-дення перемир'я, і мадам Леконт зустріла його з радістю.

— Столика це нам, однак, не дало, — зауважив Білл. — Хоч загалом вона, звісно, дама, яких пошукати.

Ми добре пообідали: смажені курчата з зеленим горошком і картопляним пюре, салат, сир, пиріг з яблуками.

— У вас тут не протовпишся, — сказав Білл мадам Леконт. Вона махнула рукою:

— Гріх нарікати!

— Розбагатієте.

— Маю таку надію.

Після кави з коньяком ми одержали рахунок, написаний, як завжди, крейдою на грифельній дощечці, — в цьому й полягав, очевидно, місцевий «колорит», — розрахувалися й потисли на прощання руку господині.

— Ви зовсім забули дорогу до нас, мосьє Барнс, — сказала мадам Леконт.

— Тут у вас забагато моїх співвітчизників.

— Приходьте снідати. Тоді вільніше.

— Гаразд. Днями зайду.

Ми пішли понад водою під деревами, що ростуть навпроти Орлеанської набережної. По той бік річки бовваніли розбиті стіни старих, призначених на злам будинків.

— Тут прокладають нову вулицю.

— Люди на все здатні, — сказав Білл.

Ми обійшли острів. Річка була темна. Яскраво ілюмінований пароплавчик проплив нею швидко й тихо і зник під мостом. Нижче за водою чорнів, причаївшись на тлі нічного неба, собор Богоматері. Дерев'яним пішохідним мостом ми перейшли з Бетюнської набережної на лівий берег і зупинилися подивитись на собор. З мосту острів здавався темним, будинки на тлі неба здіймалися високо вгору, а дерева були тільки тінями.

— Яка все-таки краса, — сказав Білл. — Ех, люблю вертатися в Париж!

Ми постояли, спершись на дерев'яне поруччя мосту, дивлячись проти води на світло великих мостів. Вода під нами була гладенька й чорна. Вона нечутно обтікала мостові опори. Нас проминули хлопець з дівчиною. Вони йшли, обнявшись.

Попередня
-= 22 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!