Слава ЗСУ!

Нарешті о чверть на п'яту надійшла й наша черга. Біллові на

той час уже урвався терпець. Він узяв за ґудзика священика, який ішов до свого вагона, коли прочани поверталися з обіду.

— Скажіть-но, панотче, а нам, протестантам, по-вашому, їсти не треба?

— Я нічого не знаю. Хіба у вас немає квитків?

— Хоч бери та записуйся в куклукскланівці, — сказав Білл.

Священик озирнувся на нього.

У вагоні-ресторані офіціанти вп'яте подавали обід. Офіціант, що обслуговував нас, геть упрів. Його біла курточка була темно-червона під пахвами.

— Певно, він п'є багато вина.

— Або носить темно-червону білизну.

— Спитаємо?

— Не треба. Він надто втомлений.

В Бордо поїзд стояв півгодини, і ми вийшли з вокзалу трохи погуляти. Добратися до центру ми б не встигли. Потім ми їхали Ландами й милувалися заходом сонця. Широкі протипожежні смуги в сосновому лісі бігли в далечінь, мов вулиці, й упиралися на обрії в лісисті пагорби. О пів на восьму ми пішли до ваго-на-ресторану і, вечеряючи, дивились у відчинене вікно. Тепер краєвид не мінявся: пісок, сосни, зарості вересу. На галявинках можна було побачити будиночки, і час від часу на очі попадався тартак. Стемніло, й у вікно повіяло сухим, гарячим духом пісків і літньої ночі, а о дев'ятій ми приїхали в Байонну. Наші супутники потиснули нам руки на прощання. Вони їхали далі, до Ла-Негрес, де мали пересісти на Біарріц.

— Ну, хай вам щастить, — сказав чоловік.

— На кориді тримайтеся далі від биків.

— Може, ще зустрінемося в Біарріці, — сказав Г'юберт.

Ми зійшли з поїзда, несучи валізи й чохли з вудками, проминули темний вокзал і вийшли на освітлену площу, де стояли фіакри й готельні автобуси. Там, серед готельних розсильних, чекав Роберт Кон. Спершу він нас не бачив, потім пішов нам назустріч.

— Вітаю, Джейку. Як їхали?

— Чудово, — відповів я . — Знайомся: Білл Гортон.

— Дуже приємно.

— Ходімо, — сказав Роберт. — Я найняв фіакр.

Він був трохи короткозорий. Я раніше не помічав цього. Він несміливо зиркав на Білла, зніяковілий в присутності чужої людини.

— Ми поїдемо до мого готелю. Там добре. Цілком пристойні номери.

Ми сіли у фіакр, кучер примостив наші валізи на передок, виліз сам, ляснув батогом, і через темний міст ми в'їхали в місто.

— Я дуже радий познайомитися з вами, — сказав Роберт Біллові. — Джейк багато розповідав мені про вас, і я читав ваші книжки. Ти привіз мені волосіні, Джейку?

Фіакр зупинився, і ми всі посходили й увійшли до готелю. Готель був гарний, обслуга зустріла нас дуже привітно, і нам з Біллом дали гарні, затишні номери.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Ранок був сонячний, вулиці поливали водою. Ми втрьох поснідали в кафе. Байонна гарна. Вона схожа на дуже чисте іспанське місто і стоїть на великій річці. Вже о цій ранній порі на мості через річку було дуже жарко. Ми перейшли міст, а потім оглянули місто.

Я зовсім не був певен, що Майклові вудки вчасно прибудуть із Шотландії, через те ми почали шукати торговця рибальським знаряддям і кінець-кінцем купили Біллові вудку десь на мансарді над галантерейною крамницею. Торговця не було на місці, і нам довелося чекати його. Нарешті він прийшов, і ми купили недорогу, але цілком пристойну вудку й два підсаки.

Вийшовши з крамниці, ми пішли подивитися на собор. Кон заявив, що це чудовий взірець чогось, — не пам'ятаю, чого саме. Собор був гарний, гарний і темний усередині, як іспанські церкви. Потім ми пройшли повз стару фортецю й добралися до будинку Syndicat d'lnitiative6, від якого мав відходити автобус. Там нам сказали, що автобусний рух розпочнеться тільки з першого липня. Довідавшись у туристичному бюро, скільки беруть за автомобіль до Памплони, ми за чотириста франків найняли машину у великому гаражі біля Міського театру. Вона мала забрати нас із готелю через сорок хвилин, і ми зайшли до знайомого кафе на площі випити кави. Сонце припікало, але в повітрі ще пахло вранішньою прохолодою, і в кафе приємно було сидіти. Знявся вітерець, і відчувалося, що це дихає море. На площі роїлися голуби, й будинки були жовті, ніби їх наскрізь пропекло сонце, й мені не хотілося йти з кафе. Але треба було повертатися до готелю — пакувати речі й розраховуватися. Ми заплатили за пиво — потягли жеребки, й заплатив, здається, Кон, — і пішли до готелю. З мене й Білла взяли тільки по шістнадцять франків плюс десять процентів чайових. Ми відіслали свої речі вниз і сіли чекати Роберта Кона. Поки ми сиділи, я побачив на паркетній підлозі таргана, принаймні три дюйми завдовжки. Я показав на нього Біллові, а потім роздушив підошвою. Ми вирішили, що він оце щойно приліз із саду. Бо готель і справді був напрочуд чистенький.