Слава ЗСУ!

— Так, — відповів він. — Альгабено був сьогодні поранений у Мадріді. Ви чули?

— Ні, — сказав я . — Тяжко? Він похитав головою.

— Та ні. Сюди, — він показав на свою долоню. Брет узяла його руку й розправила пальці.

— О! Ви вмієте ворожити? — сказав він по-англійському.

— Трошки. Хочете?

— Хочу. Я люблю, коли мені ворожать. — Він поклав руку на

стіл. — Скажіть мені, що я житиму вічно і стану мільйонером.

Він усе ще поводився дуже чемно, але тепер уже впевненіше.

— Подивіться, — сказав він. — Чи є в мене там бики?

Він засміявся. Рука в нього була гарна, з тонким зап'ястком.

— Тут тисячі биків, — сказала Брет. Вона вже опанувала себе й аж сяяла вродою.

— Чудово, — засміявся Ромєро. — По тисячі дуро за кожного, — сказав він по-іспанському. — Скажіть іще що-небудь.

— Гарна рука, — сказала Брет. — Гадаю, він проживе дуже довго.

— Говоріть до мене, а не до свого приятеля.

— Я кажу, що ви житимете довго.

— Знаю, — сказав Ромеро. — Я ніколи не помру.

Я постукав пучками пальців по столу. Ромєро помітив це й похитав головою:

— Ет, це даремно. Бики — мої найліпші друзі. Я переклав.

— Ви вбиваєте своїх друзів? — спитала Брет.

— Завжди, — сказав він по-англійському й засміявся. — Щоб вони не вбили мене. — Він подивився на неї через стіл.

— Ви добре розмовляєте по-англійському.

— Так, — сказав він. — Іноді. Але це таємниця. Матадорові не личить розмовляти по-англійському.

— Чому? — спитала Брет.

— Не личить. Публіці не сподобається. У нас не заведено.

— Чому не сподобається?

— Не сподобається, і край. Тореро не повинен бути таким.

— А яким же?

Він засміявся, насунув капелюха на очі, наставив уперед сигару й змінив вираз обличчя.

— Як оті за столом, — сказав він. Я глянув туди. Він точно скопіював вираз обличчя Насьйоналя. Він усміхнувся й знову став самим собою. — Ні, я мушу забути англійську мову.

— Тільки не тепер, — сказала Брет.

— Не треба?

— Не треба.

— Гаразд.

Він знову засміявся.

— Я хочу мати такого капелюха, — сказала Брет.

— Матимете. Я для вас дістану.

— Дивіться ж, ви пообіцяли.

— Дістану. Сьогодні ж.

Я підвівся. Ромеро підвівся теж.

— Сидіть, — сказав я . — Я піду пошукаю наших приятелів і

приведу їх сюди.

Він подивився на мене, ніби востаннє запитуючи, чи все ясно. Все було ясно. Ясніше вже й не треба.

— Сідайте, — сказала йому Брет. — Навчіть мене розмовляти по-іспанському.

Він сів і глянув на неї через стіл. Я вийшов, відчуваючи на собі недобрі погляди тих, що сиділи за столиком матадорів. Це було неприємно. За двадцять хвилин, коли я повернувся й зазирнув до кафе, Брет і Педро Ромеро там не було. На столику ще стояли склянки з-під кави й наші три порожні чарки. Підійшов офіціант із серветкою, зібрав посуд і витер стіл.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Біля входу до бару «Мілано» я знайшов Білла, Майкла й Едну. Едною звали знайому Білла.

— Нас вигнали, — повідомила Една.

— За допомогою поліції, — сказав Майкл. — Там, у шинку, є люди, яким я не до вподоби.

— Якби не я, вони б уже чотири рази затівали бійку, — сказала Една. — Допоможіть мені.

Обличчя в Білла було червоне.

— Вертаймося туди, Едно, — сказав він. — Бери Майкла й гайда назад танцювати.

— Не треба, — сказала Една. — Знову ж буде скандал.

— Прокляті біарріцькі свині! — вигукнув Білл.

— Ходім, — сказав Майкл. — Зрештою, це ж шинок. Вони не мають права займати цілий шинок.

— Сердега Майкл, — сказав Білл. — Наїхали оті кляті англійські свині, скривдили Майкла, зіпсували нам фієсту.

— У-у, гади, — сказав Майкл. — Ненавиджу англійців!

— Чого вони кривдять Майкла, га? — сказав Білл. — Він же такий гарний хлопець. Чого вони кривдять Майкла, га? Я їм не дозволю! Нехай він сто разів банкрут, хіба не однаково! — Голос у нього затремтів.

— Хіба не однаково! — сказав Майкл. — Мені однаково. Джейкові однаково. А тобі однаково?

— Так, — відповіла Една. — А ти таки банкрут?

— Авжеж, банкрут. Але тобі однаково, правда, Білле? Білл обняв Майкла за плечі.

— Шкода, що я сам не банкрут. Я б показав цій наволочі.

— Це ж англійці! — сказав Майкл. — Чхати на те, що кажуть англійці!

— Ох, падлючі свині, — сказав Білл. — Я їх зараз звідти вимету.

— Білле! — Една глянула на мене. — Будь ласка, не йди туди, Білле. Вони ж такі дурні.

— Правда, — сказав Майкл. — Вони дурні. Ось у чому притичина.

— Я їм не дозволю казати такого про Майкла, — сказав Білл.