Слава ЗСУ!

Серед цілої їх купи він відшукав і той, на сторінках якого колись побачив свою мрію. Роберт розгорнув журнал там, де мотоцикл, ніби справжній, так і рвався на дорогу з-за меж розвороту, йому вже було мало місця на сторінках… Мрію потрібно було терміново втілити. Роберт вмить загорівся ідеєю купити мотоцикл – і головне такий самісінький. Але ж їх вже, мабуть, давно не випускають. Ще якийсь час ідея десь всередині горіла, горіла, аж поки не спалахнула ціла пожежа – а він би міг сам зібрати свій мотоцикл.

Як це зробить, Роберт ще поки сам не знав. Щоб зібрати мотоцикл, його, мабуть, треба спочатку розібрати. Це єдине, що стримувало його, аби не кинутися одразу ж реалізовувати свій запал. Роберт вирішив порадитися на роботі з досвідченішими механіками – може вони щось підкажуть. А поки в нього була ще справа, яку він мав довести до логічного завершення. В кімнаті погляд Роберта найбільше до себе притягувало вікно. Воно не виходило у двір чи в сад, як у нормальних людей, а прямісінько в небо. Щоранку перше, що бачив Роберт прокинувшись – небо, навіть вночі, аж поки очі самі собою не зліпалися, він вдивлявся у його нічну темінь. І завжди ніби на заваді йому стояло скло, вкрите тонким шаром бруду. Ретельно протерши скло спеціальною рідиною, Роберт ще раз глянув, щоб оцінити результат своїх старань – аж небо почистішало!

Тепер усе в домі його влаштовувало – нічого зайвого, тільки те, що йому потрібно, а головне – в нього є небо. Воно його заворожувало – хоч Роберт називав своєю мрією мотоцикл, розумів, що це його мета, яку треба досягати, для реалізації якої потрібно докладати зусиль. А от по-справжньому він мріяв – просто, коли політ фантазії нічим не обмежується, і можна забажати чого завгодно – мріяв він торкнутися хмарини, відчути на дотик її невагомість. М’яка вона, як вата, чи легка, наче перина, а може вона і зовсім тане між пальцями, може вхопити її і зовсім неможливо – вона просочується, ковзаючи по шкірі, м’яко огортає її і лиш на мить затримується, щоб дати відчуття легкості, подарувати відчуття невагомості.

Роберт погляд досі не міг відвести, хоч почув, як біля під’їзду зупинилася машина, і його роздуми перенеслися з неба в сусідню квартиру. Це, мабуть, саме по Мар’янку приїхали. Роберт був упевнений, то ж намагався далі мирно розглядати те, що відбувається на небі. Серед безлічі білих хмаринок, що неспішно плили за подихом вітру, він побачив дві маленькі хмариночки. Вони були близько-близько, ніби їх щось притягувало, тримало поряд. І хоч навколо них багато інших хмарок, вони були лиш удвох. Так вони разом і плили, поволі просуваючись небом вперед. Чи вже рухалися вони назад – Роберт не став з’ясовувати, бо очі мимоволі опустилися.

Насправді, краєм ока він помітив рух біля під’їзду і, здогадуючись, хто вийшов і куди йде, бачити це Роберт не хотів, та очі проти його волі вже супроводжували Мар’янку, яка йшла прямісінько до машини. Сама вона, ніби відчула на собі чийсь погляд, обернулася і поглядом відшукала вікно сусідньої квартири – як же Роберту хотілося швиденько заховатися, або навпаки показово відійти від вікна, але він повинен був це витримати, що б Мар’янка не задумала. А вона широко, як тільки могла, посміхнулася, і нагло помахала рукою своєму сусідові, мовляв: дивися, дивися, тобі має бути приємно це бачити!

Мар’янка все давно зрозуміла. Якесь шосте, сьоме чи вже дванадцяте чуття їй підказало, як можна пояснити Робертову поведінку. Людей добрих навколо багато – не виключено, що хтось потурбувався про святого Роберта, якого Мар’янка могла б зіпсувати. Та не дуже й хотілося! Вона щосили відігнала думки – від них же неможливо позбутися, коли повз пробігають сотні дерев, коли ні на чому не встигаєш зосередитися. Щойно помітила блиск води маленького озерця, а воно вже далеко позаду, вгледіла найвище дерево, що своєю верхівкою ніби таки досягло самого неба, і це дерево швидко зникло, то ж залишалося одне – думати.

А що взагалі між ними могло бути? Їм заважало б минуле – не спільне, але ж життя одне одного вони спостерігали в безпосередній близькості. Чи змогли б ігнорувати те, що виринає з пам’яті просто від самого погляду одне на одного? Мар’янці здавалося, що кожного разу, коли Роберт дивився на неї і мовчав – мовчав він, бо щось в ній нагадало йому, як її ображали в школі, як хлопці жартували, називали її мамонтом. Здавалося, що саме цей прикрий епізод з її життя завжди стоятиме перед очима Роберта, бо сама частенько згадувала його – маленьким наляканим хлопчиком.

Колись сусідка – мама Роберта – прийшла до них і попросила батька Мар’янки вгамувати п’яного Альберта. В той вечір випите подіяло на нього якось по-іншому, і замість того, щоб мирно заснути, він затіяв справжній скандал. Не обійшлося і без биття посуду. Ледь тримаючись на ногах, він бив одну за одною тарілки. Чашки вже всі, мабуть, закінчилися, бо, коли батько Мар’янки зайшов на кухню, побачив на підлозі округлі уламки, маленькі вушка, а цілої жодної не помітив. Та й тарілки Альберт вже останні добивав. Здавалося все має такі загрозливі масштаби, бо мама була в паніці, а малий син і зовсім заховався в кімнаті, та варто було батькові Мар’янки трішки прикрикнути, як Альберт чемно йому піддався, коли той повів його до ліжка, а за мить він вже й заснув.

Сама Мар’янка цього не бачила, але зі слів батька добре вималювала собі те, як почувався Роберт, що від страху замкнувся в кімнаті. Як не старалася, але стерти цю картинку з пам’яті не могла. Саме їхні спогади – вони занадто багато знали одне про одного – стояли б між ними. І було б просто не зручно, якби хтось раптом згадав: “А пам’ятаєш?”, і водночас чемна мовчанка про це все породжувала б ще більшу недомовленість між ними. Ще більшу, ніж та, що є зараз.

Все ж таки в цьому щось є: дорога – нескінченна пожива для роздумів. Мар’янка, хоч поки її везтимуть на побачення, думатиме – недовго, та може і з того колись буде користь. А поки всі свої розумні думки можна було відкласти до наступного побачення – машина саме зупинилася біля входу в ресторан.

На жаль, повертаючись з побачення Мар’янка вже не здатна була підтримувати в своїй голові процеси пов’язані з мисленням. Вона невідомим для самої себе чином потрапила додому – і слава Богу. Ще пам’ятала, як піднімалася сходами, перечепилася на рівному місці, ледь не впала, після чого зняла босоніжки, мабуть, саме височезні підбори заважали впевнено крокувати, ступаючи по сходинкам, які нікуди ж не тікали, але так важко було на них втрапити ногою.

Це ще Мар’янка добре пам’ятала, а решта безцільно проведеного вечора запам’ятовувати вона сенсу взагалі не бачила. Всі ті вечори, як один – і жоден їй у пам’яті тримати не хотілося. Те, що відбувалося зовсім нещодавно з голови Мар’янки, ніби витісняла якась нехарактерна для її віку хвороба, та, мабуть, вона ж і діставала з дна підсвідомості дитячий спогад, коли Мар’янка годинами стояла біля вікна й очей не зводила з дверей Робертового гаража. По закінченні важкого дня і ще важчого вечора вона щоразу спішила до вікна. Помітила одного разу, як по периметру зачинених дверей тонкими смужками ллється світло, і тепер щоразу виглядала, а може Роберт знов у своєму гаражі. Як і колись в дитинстві, вона навряд його побачить, та хоча б знатиме, що він там є.