Слава ЗСУ!

Аж раптом замислилася, коли побачила листа в поштовій скриньці. Звісно ж від Вадима. А роздумувала вона над тим, що краще: написати йому правду чи продовжувати вигадану історію. От якби вона отримала його листа напередодні (до розмови із вчителькою), то виплакалася б йому, розповіла б усю правду, все, що раніше від нього так ретельно приховувала... але тепер робитиме це і далі.

Як добре, що вона виговорилася, а то понаписувала б Вадиму усіляких дурниць. Він же нічого не повинен знати. Ніхто про це не повинен знати. Навіщо ж вона... розповіла усе вчительці?!

Так. Бо їй було важко.

Таня дістала з величезного рюкзака, що висів за її спиною, ключі й зайшла в квартиру.

Окрім величезного рюкзака на Тані були й інші величезні речі. Здавалось, їй вони діставалися від дружини татка. Однак насправді, вона вибирала їх сама, витрачаючи батьківські гроші – прояв його любові, уваги та опіки. На розмір чи навіть на два більші джинси, кофтина і спортивна курточка, чимось подібна до хлопчачої – усе це свідомий вибір маленької, тендітної дівчинки, з по-справжньому гарними блакитними очима й русявим волоссям, яке тепер уже ніколи не стримувалося ніякими резиночки чи шпильки, а вільно спадало на плечі, та навіть на очі, заважаючи інколи читати... Тоді Таня раз за разом його поправляла, все ж не відриваючись від листа ні на мить.

“Таня! Привіт!

Я б ще раніше написав тобі листа, бо звик з тобою спілкуватися щодня, а зараз... Але ніяк не міг змусити себе сісти – все бігаю та бігаю з м’ячем по полю.

Ти навіть не уявляєш, в якому матчі я нещодавно зіграв! Мій друг – Ростик Тобілевський, з іншої школи, розповів, що в них намічається “шкіль-не дербі” між п’ятими і шостими класами, але його команді не вистачає одного гравця. І він запропонував мені зіграти. Але ж я молодший за них! Ще й не з їхньої школи. Всі так боялися. Але я намагався не світитися: жодного разу не сфолив.