Слава ЗСУ!

Але згадуючи усе це зараз, Таня не розвеселилася. А відчула щось... Ні, нічого. Нічого не відчула.

Сумувала, лише сумувала, але нічого не відчувала! Кожного разу Таня у цьому себе переконувала, як тільки з’являлось бажання написати Вадимові листа. Зрештою навіщо мучити себе (і його) спілкуванням на відстані? Тепер вона повернеться точно не скоро. Але хіба вона могла отак от самостійно розірвати, зруйнувати, знищити те, що поволі вибудовувалося роками: за-роджувалося, розвивалося, стверджувалося?

Тут потрібна чиясь порада. Як правильно вчинити: писати й далі тішити себе ілюзіями, що вони досі найкращі друзі, хоч не відомо чи коли-небудь знову побачаться. Або... розірвати, зруйнувати, знищити.

А порадитися, мабуть, можна із Світланою. Ні, звісно ж ні! В неї легше якусь таємницю випитати, ані ж поговорити щиро. Та хіба їй довіриш оте – щире?!

Ледь не забула про вчительку. Вона завжди вислухає й допоможе! Саме до неї й варто звернутися із таким питанням. Не до мачухи, і не до одноклас-ниць – ще тих порадниць!

Тільки надумалася йти за порадою, як лист від Вадима тут як тут. Лежить у поштовій скриньці – хоч і не забирай!

“Привіт. А в нас нарешті розпочався сезон...”

Вихопила перший рядочок, й так само швидко, як лист дістала, назад вклала його у конверт. Які тут поради?! Все зрозуміло!

Таня склала кілька разів конверт, щоб маленький квадратик паперу за-ховав у собі і адресанта, і адресата, й запхала його у таку кишеньку рюкзака, в якій би точно не стала щось шукати.

Звісно. Все зрозуміло... Треба забути, відпустити ці стосунки, а не про-довжувати штучно їх існування. Це, мабуть, найправильніше її рішення за все життя. Принаймні, так вона буде чесною... сама із собою. Ніщо (і ніхто) не повинно тримати її у минулому. Адже тепер її життя тут.

Як же їй одразу стало легко. Посмішка просто не сходила з її обличчя, дні минали у безтурботних розмовах із подружками, а прогулянки з братиком стали невід’ємним джерелом позитивної енергії. Годі бажати кращого!