Слава ЗСУ!

Якось таки Вадим наважився подати голос.

— Привіт. А що ти тут робиш?

— Вадиме, ти нічого не хочеш мені пояснити? – Таня проігнорувала Вадимове запитання, натомість поставила власне.

— Пояснити... Так пояснити хочу. Вислухай мене до кінця. І не перебивай, будь ласка. Розумієш... – Вадим сів поруч і заговорив чомусь ти-хіше. – Я тепер граю за клуб Ростика. А ще тренер сказав, що я маю вибрати між футболом і навчанням. І я вже вибір зробив.

Вадима здивування та навіть налякала миттєва реакція Тані.

— Я так і знала! Добре ж у тебе виходило мені брехати. І скільки ще ти збирався від мене це приховувати? Поки не повернувся б з поля із травмою? Вадиме, ну, чим ти думав? А навчання? Твої батьки можуть забезпечити тобі хорошу освіту, чому ти цим нехтуєш... – на завершення Таня багатозначно глянула на нього, а потім різко підвелася й поспішила геть.

У Вадима спочатку промайнула думка наздогнати її, але коли він помітив сумочку, яку Таня забула, і зрозумів, що таки доведеться її наздо-ганяти, зрадів не дуже.

Без зайвого поспіху він взяв сумочку і пішов за Танею. І лише на вулиці зрозумів, що йде із жіночою сумочкою. Це мало такий смішний вигляд. І не те, що він неправильно підібрав аксесуар до спортивного костю-ма. А те, як при кожному різкому кроці ця маленька на довгому ремінці сумочка розгойдувалася в його величезному кулаці.

Він втішав себе думкою, що вже темно, вечір, та йти не далеко – вони зовсім поряд живуть. Але попри всі його сподівання він таки зустрів одно-класника. На щастя, той пройшов повз. Вадим на радощах аж прискорився, та тут почув за спиною.

— Вадиме, а я тебе одразу й не впізнав... із сумочкою... – сміх, яким закінчилася фраза, підказав Вадимові, що пояснювати нічого не варто, а ще слід більше прискорити крок.

Вже біля самих дверей він знову відчув десь глибоко всередині спротив і на мить затримався. А коли нарешті підніс руку до дзвінка, почув такий галас, що не міг повірити, що його спричиняє Таня. Він не зволікаючи подзвонив.