Слава ЗСУ!

Правий тут все ж таки супротивник: як можна перемогти найтитуло-ваніший клуб планети? Грати від оборони тут мало, треба й сили трішки застосувати.

Увагу протягом матчу привертала не феєрія голів, не вражаюча кількість гострих моментів, і не злагоджена гра суперстарів, а напруга, яка змушувала вболівальників з трибун кидати на поле всілякі дрібнички, а інколи щось і побільше.

Одним словом, не цікаво за цим спостерігати було лише Тані. Вона знай тікала на кухню: то щось поріже, то розігріє. А в одну з таких втеч до неї приєднався й Тόбі.

— А що – Вадим тобі ніколи не допомагає?

— Та з нього такий помічник. Вічно, як не поріжеться, то щось розіб’є. Та я часто сама його на кухню не пускаю. – Таня говорила з Тόбі не від-волікаючись від ножа та дошки, а на цих словах повернулася до нього й посміхнулася. – Ти ж знаєш, як я боюся, щоб він травмувався.

Ростик миттю відреагував – підійшов ближче.

— А от я такій дівчині просто забороняв би виконувати хатню роботу!

— Тόбі, – Таня не забула дану собі обіцянку, – ти такий милий. До речі, ми ще повернемося до цієї розмови... колись.

Про фобію Тані травм знали багато хто. Комусь це здавалось смішним, комусь пророчим. Вадим і сам не міг не звертати на це увагу. Щоразу, коли друзі з місцевої команди запрошували пограти і вона випроваджувала його зі словами “Будь обережним”, він обов’язково розтягував, хоч і не сильно, який-небудь м’яз. Іноді доходило до того, що Вадим сам починав боятися.

Йому ж і сни відповідні снилися.

На полі дві команди ведуть в’ялу позиційну гру. Футболісти, ніби не хотячи, котять м’яч від одних воріт до інших. І тут на полі з’являється він. Здається, він – порив вітру, стрімка стріла. Він відбирає м’яч у супротивника, демонструючи неймовірний дриблінг, мчить із ним до воріт, обходить одного суперника другого...