Слава ЗСУ!

— Я ж просто пропоную підвезти. Тобі ж до Львова?

— Просто підвезти.

— Та я на роботу їду. Мені не важко.

Коли вже сіла, Таня не могла повірити, що в таке повірила.

— Кажете, на роботу їдете... А не запізно... чи не зарано?

— Терміново викликали – така робота.

— Сподіваюсь, надсекретна.

— Чому – надсекретна?

— Бо я дуже втомилася. – Таня показова заплющила очі, а потім ще відвернулася в іншу сторону, ніби вже засинає.

— Все зрозумів. Я вас розбужу.

Як Таня не намагалася краєм ока слідкувати за дорогою, щоб водій раптом не звернув кудись не туди, але й не зчулася, як заснула. І спалось їй так добре, не зручно, але добре. Ледь чутний, м'який дотик гуми до щойно поремонтованої траси, так заколисував, що й не хотілося, щоб шлях скорочу-вався. Мабуть, саме тому підсвідомість Тані виробляла найрізноманітніші способи, щоб розтягнути трасу.

Ось вона йде собі, а дорога під ногами в'ється, гнеться, то зверне, то впаде, то раптом зміниться, стане широкою та довгою, довгою, немов лето-вище, то погляне Таня під ноги, а вже йде не широкою дорогою, а вздовж канату, що стягує два полюси, і такий він вузенький та довжелезний – кінця не видно, що й впасти страшно, і вічно йти внікуди не хочеться. Якби хоч рухатись комусь назустріч... та ж ні, хтось там має на неї чекати, ще кілька кроків, і вона його побачить, ще крок, лише один... та далі безвість... канат, що ніби з'єднав минуле та майбутнє, раптом стоншав, і вже не по канату Таня йде, а ледь натрапляє ногою на зовсім непомітну серед темряви ниточку, а як же далі йти? Крок, ще крок... от-от вона впаде... чи впала вже?

Падаючи Таня прокинулась в кріслі автомобіля, а поряд водій, який чомусь посміхається.

— Ми якраз приїхали. Вам в який район? – так от від чого ця радісна гримаса. Вона ввісні під ногами ґрунт – чи то пак дорогу, канат, нитку – втратила, а він тут шкіриться. – Я ще маю час. Довезу до самого під'їзду. Небезпечно все ж таки вночі одній.