Слава ЗСУ!

Сніжинки знову заспівали. Хор ще ненороджених дитячих душ співав пісню життя. Коли зачиналось нове життя на землі, сніжинка, роблячи останній завиток, різко падала вниз і розчинялася.

– Нащо ти мене покликав? – запитала Таня.

– Ти – обрана, тобі я дав дар, більший за всі людські дари – можливість говорити зі мною, ще живучи на землі. Тому тепер ти будеш ланкою між двома світами, одним вухом будеш слухати мене, а іншим – людей, я даватиму тобі звістку для народу мого  – і ти доставиш це послання.  У тебе вже не буде своєї волі, а лише моя. І моєю волею чинитимеш великі справи для вибраного люду. Завтра потрібно буде доставити два слова у вигляді письма на гору синопську, що біля села Синоп, викопати на самому вершечку двометрову яму, лопата має впертись в камінь, і на цей камінь потрібно покласти два слова, але не читати їх. Слова ти напишеш, але не розумітимеш їх, я їх вже поклав в твою голову.

Він перестав дмухати і без його подиху, що підтримував її в повітрі, вона почала різко падати. Легкість випарувалась за мить і все тіло наповнилось важким металом, від якого не можливо було зігнути руки чи ноги, ніби замість кісток були труби. Від страху розбитись, кричала і пробувала за щось зачептись – будинки, гілки дерев, але руки були задубілі і не слухались. Розплющила очі і побачила себе в палаті, руки і ноги від інтенсивного сіпання пороздирались до крові. Медсестра готувала чергову порцію транквілізуючих засобів.

– Все буде добре, все буде добре, – повторювала вона заспокійливим голосом. І м’яко перейшла до пісні Вакарчука "Все буде добре, для кожного з нас..."

Колисковість тембру і порція снодійного зімкнули Танині повіки, темна завіса відгородила її від світу.

Наступного разу, коли Вінсент прийшов відвідати її, вона попросила листок і ручку. Він вирвав із записника аркуш і підклав під її руку. Вона закрила очі і почала інтенсивно виводити букви. Потім згорнула папір і відкрила очі.

– Що ти робиш, як ти можеш писати із закритими очима? І що це за писанина, чому ти мовчиш?

– Завтра тобі потрібно буде піти із цією запискою на гору Синоп, викопаєш двометрову яму на самому вершечку і впершись об камінь, покладеш її зверху. Але читати, що на папері написано, не можна. Все зрозумів?

Вінсент з її слів зрозумів, що це чергова маячня, і встав, щоб викликати лікаря.

–Ти куди зібрався, часом, не на гору? – запитала вона.

– Я за лікарем, бачу, ти нездужаєш.

– Послухай, – глянула вона на нього благально, – я тебе ніколи ні про що не просила, виконай це моє бажання, не думай про причини, просто візьми і зроби. Так як солдат виконує команду бездумно – так і ти виконай моє бажання. Натомість я тобі обіцяю, що прийматиму всі ліки, буду їсти обіди і все, що ти мені приносиш. Хіба ж не цього ти хочеш?

– Ну добре, – після хвилинного мовчання погодився він, –  а ти обіцяєш?

– Обіцяю, – відповіла вона. І що дуже важливо – не дивись, що там написано. Домовились?

– Домовились.

– Я тебе покину, бо маю розмову із лікарем. Завтра все розкажу про гору. Але, –підняв він палець, – щоб ти все з’їла, прийду перевірю, чула?

– Чула, чула.

Кабінет лікаря був неподалік. Тимчасовий притулок на період, поки в головному корпусі роблять ремонт.

– Вітаю вас, дякую, що прийшли, не понехтували і вибрали такий не дуже заманливий заклад. Будете щось пити – чай чи каву?

– Та ні, дякую, ви згадували про якусь справу важливу, то, може, ближче до діла?

– Так, є справа. Але мусите трохи почекати, бо в мене є ще зустріч із одним пацієнтом.