Слава ЗСУ!

– Що цього разу, яке завдання? – запитала вона його.

– Ти впоралась із попереднім завданням, ось тобі за це винагорода, – він простяг щось схоже на горішок, – спробуй.

І  поклав горішок їй у рот. Враз вона відчула неймовірне задоволення, якого ще ніколи не відчувала. Воно розходилось по цілому тілу, розслабляло його, знімало важкість, втому м’язів, її очі заплющились у цілковитій ейфорії. Це було поєднанням всього, що тільки може поєднатися – всіх смаків, запахів, відчуттів, повноти життя.

– Це лише найкрихітніший шматочок раю, – промовив він, – і лише передсмак повноти.

– Що я повинна зробити цього разу?

– У львівській картинній галереї є картина з чоловіком, що несе жінку, високо піднявши над собою. Потрібно заглянути в його зіницю з лупою і виписати числа.

– На числа можна дивитись?

– Так, можна, вони колись згодяться для поєднання із тією першою запискою.

– Добре, я все зроблю. Я хотіла запитати, ще давніше, можна?

– Так, питай.

– Ти, мабуть все знаєш, знаєш, чому люди роблять так чи інак, чому кохають, чому зраджують. Скажи мені, що таке життя, чому так багато страждань у ньому? Може, це і примітивно звучить, але питання хвилює мене більше за всі життєві питання.

– Ходи зі мною, я тобу покажу що таке життя, – і підняв велику долоню до неї. –Ступай, не бійся.

Вона ступила і він її поніс на небесну кухню.

– Ось тут тісто готують. Він взяв з одного мішка цукор і посипав поверх муки, потім взяв з іншого сіль і також посипав.

– Без цих двох складників буде несмачно, вони ідуть разом і в притиріччі доповнюють один одного. Таким і є земне життя – без болю ми не можемо відчути щастя. Біль додає нам повноти життя, без нього ми наче в тумані. Деякі люди навмисно себе ранять, щоб відчути, що вони не сплять, а живуть. Якщо не їсти декілька днів, а потім спробувати скоринку черствого хліба, який він тоді смачний, яке задоволення приносить! Позбавлення комфорту фізичного та душевного дає нам максимальний смак від задоволень. Люди не люблять темряву, а люблять світло, але без темряви нема й світла, нічого не видно. Він вимкнув світло – все стало невидимим. Тоді увімкнув знову і підкрутив до максимуму – все розчинилось в сліпучій білості.

– Тільки суміш чорного з білим дає нам реальність. Це шальки ваг, що тонко балансують. І в житті те саме. Щастя іде в парі зі стражданням, любов з болем, як дві сестри. Що більше страждань, то більша радість.

– Так, але часто страждання заганяють нас у глухий кут, нема сили рухатись далі, все повертаєшся у безвихідь.

– Ідем далі зі мною.

Вони зайшли у велику кімнату з багатьма лабіринтами. В лабіринтах ходили такі ж мініатюрні люди, як у подовгастих казанах.

– Оце наші життєві шляхи, а оце люди, що у пошуку щастя, – промовив він. – Придивись уважно на кожного з них. Бачиш отого зліва, він іде довший час отим шляхом, і думає, що дорога його правильна. Але, як ти сама бачиш, у кінці тупик, виходу нема. Чоловічок в лабіринті наблизився нарешті до кінця довгого шляху і почав стукати з відчаю по стіні, мабуть, довго ішов, бо видно та чутно було в грюкоті його розчарування. Він стукав руками, ногами і знеможений, врешті впав на підлогу, перепочив і знову стукав, але вже без сил, зупинявся і падав, аж поки остаточно не впав і вже не піднявся.

– А тепер подивись на оцього чоловічка, – показав він в інший бік. Чоловічок, натрапляючи на тупик, повертався назад, знов натрапляв на інший глухий кут і так десятки разів, і нарешті знайшов вихід із лабіринту. Щоправда, вихід цей різко обривався і він, на радощах розігнавшись, полетів у прірву. Інші ж чоловічки ішли вже по його шляху, шукаючи та виглядаючи сліди. Так їм було найлегше і не думали, що потрібно шукати власну дорогу, а не бездумно слідувати за кимось. Вони всі попадали у прірву.