Слава ЗСУ!

Кетлін II

З усіх кімнат у великому кам'янці Зимосічі покої Кетлін були найтепліші — їй навіть вогонь доводилося запалювати нечасто. Замок збудували над природними гарячими джерелами, води з яких стриміли стінами і кімнатами, як кров людським тілом. Підземні води виганяли холод з кам’яних палат, живили скляні сади вологим теплом, не давали грунтові замерзнути. У десятку маленьких двориків день і ніч парували відкриті гарячі ставки. Навряд чи хто згадував про них влітку, а от взимку вони рятували все живе від смерті.

Кетлін завжди мала лазню, де аж парувала гаряча вода, а стіни її покоїв були теплі на дотик. Тепло нагадувало їй про замок Водоплин, про сонячні дні з Лізою та Едмуром. Але Нед ніколи терпіти не міг тепла. «Старки створені жити на холоді», казав він їй, а вона сміялася і відповідала, що хай би тоді мурували собі замка в якомусь іншому місці.

Тож коли вони скінчили кохатися, Нед відкотився і вибрався з її ліжка, як тисячу разів до того. Він перетнув кімнату, відкинув важкі завіси і одне за одним відчинив високі вузькі вікна, пускаючи нічне повітря до опочивальні.

Вітер вирував навколо нього, а він стояв голий і вдивлявся у темряву. Кетлін натягнула хутряну ковдру до підборіддя і мовчки спостерігала за чоловіком. Так він виглядав меншим і вразливішим — мов той юнак, за якого вона вийшла заміж у септі Водоплину п’ятнадцять довгих років тому. Її лоно трохи скиміло від його бурхливої пристрасті, та вона не зважала, бо відчувала у собі його сім’я і молилася про нове зачаття. Від народження Рікона пройшло вже три роки, а вона ж іще не стара і може подарувати чоловікові ще одного сина.

— Я відмовлю йому, — мовив Нед, повернувшись до неї. Сумнів гуляв його очима, звучав у голосі.

Кетлін сіла у ліжку.

— Так не можна. І не треба!

— Мій обов’язок тут, на півночі. Я зовсім не прагну служити Робертовим Правицею.

— Він цього не зрозуміє. Зараз він король, а королі не такі, як інші люди. Якщо ти відмовишся йому служити, він доскіпається, чому, а тоді рано чи пізно запідозрить, що ти зібрався змагатися з ним за владу. Хіба ти не бачиш, як це небезпечно?

Нед похитав головою, відмовляючись вірити.

— Ні, Роберт ніколи не зашкодить мені або моєму домові. Ми ж росли ближчі, ніж брати! Він любить мене. Якщо я йому відмовлю, він ревтиме, лаятиметься, погрожуватиме усіма карами, а через тиждень ми вже реготатимемо разом. Та я цього добродія знаю краще за всіх у світі!

— Добродія ти, може, колись і знав, — відповіла вона. — А короля не знаєш.

Кетлін згадала мертву лютововчицю у снігу з уламком оленячого рогу в горлянці. Вона мала донести до чоловіка свою правду за всяку ціну.

— Гордість для королів усе, пане чоловіку. Роберт приїхав аж сюди, щоб побачити тебе і вшанувати великою честю. Не можна жбурляти цю честь назад йому в обличчя.