Слава ЗСУ!

Вона вишкірилася до Брана.

— Ти хоч розумієш, про що я, малий?

— Розумію, — буркнув Бран. Він бачив собак у дворі, бачив, як огир криє кобилу. Але від таких балачок він почувався незручно. Зиркнувши на Ходора, він наказав. — Піди по свій одяг, Ходоре. Вдягнися.

— Ходор. — Той почалапав туди, звідки прийшов, пірнаючи під низькі гілки.

«Він таки величенький», подумав Бран, спостерігаючи за ним.

— За Стіною справді є велетні? — перепитав він Ошу, збентежений.

— Є велетні, є й дещо гірше за велетнів, паничу. Я казала твоєму братові, коли він питався. Йому, вашому маестрові, отому парубку Грейджою, що все зуби шкірить. Здіймаються холодні вітри. Люди відходять від своїх вогнів і не повертаються… а якщо повертаються, то вже не людьми, а упирями з синіми очима та холодними чорними руками. Чому, гадаєш, я втекла на південь зі Стівом, Галею та іншими йолопами? Манс хоче битися. Він добрячий чолов’яга: хоробрий, упертий. Мабуть, гадає, що з білоходами можна впоратися, як з розвідниками Варти. Та що він знає? Хай кличе себе Королем-за-Стіною, хоч обкличеться, але він лише старий чорний гайворон, що втік з Тіньової Вежі. Він іще й зими не нюхав. А я народилася там, дитино, як моя мати, її мати до неї, а ще раніше — її мати, від крові та плоті Вільного Народу. Ми все пам’ятаємо.

Оша підвелася, брязкаючи кайданами.

— Я намагалася сказати твоєму пану брату. Учора стріла його у дворі й кажу так гарненько, як належить, «мосьпане Старку», а він лише зиркнув крізь мене. А той зопрілий бовдур Великоджон Умбер як пхне мене геть з дороги. Та нехай. Носитиму кайдани і триматиму язика за зубами. Хто не хоче слухати, той не почує.

— То скажи мені. Робб послухає мене, кажу тобі.

— А чи правда? Побачимо. Ти йому ось що скажи, паничу. Скажи, що він їде не в той бік. Його мечі потрібні на півночі. На півночі, а не на півдні. Чуєш мене?

Бран кивнув.

— Я йому скажу.

Але того вечора на учті у великій трапезній Робба з ними не було. Він вечеряв у світлиці з паном Рікардом, Великоджоном та іншим панством, аби обговорити майбутній довгий похід. На чолі столу довелося сидіти Брану: замінювати брата, служити гостинним господарем для синів князя Карстарка і шанованих друзів сім’ї. Коли Ходор вніс Брана до трапезної на спині й став на коліна біля панського крісла, всі вже сиділи по місцях. Двоє пахолків допомогли вийняти його з кошика. Бран відчував на собі очі усіх чужинців у палаті. Стало зовсім тихо.

— Панове, — оголосив Галіс Молен, — Брандон Старк, з господарів на Зимосічі.

— Вітаю вас коло нашого вогню, — збентежено проказав Бран, — і красно прошу товариство частуватися з нашого столу на знак дружби та приязні.

Гаріон Карстарк, найстарший з синів князя Рікарда, вклонився, а слідом і його брати. Але коли всі повсідалися, Бран почув тихі голоси двох молодших за брязканням винних келихів:

— …померти, аніж жити отак… — пробурмотів один, батьків тезко Едард, а його брат Торген зазначив, що малий, мабуть, зламався зсередини так само, як і ззовні, бо не має мужності покінчити з таким життям.

«Зламався», подумав Бран з гіркотою, стискаючи в руці ножа. То он він тепер хто? Бран Зламаний?

— Я не хочу бути зламаним, — люто зашепотів він до маестра Лювина, що сидів одесну. — Я хочу бути лицарем.

— Дехто кличе моє братство лицарями розуму, — відповів Лювин. — Ти надзвичайно розумний хлопчик, коли не лінуєшся, Бране. Чи не думав ти здобути собі маестерського ланцюга? У вченості для вправного розуму немає меж.

— Я хочу вивчати чари, — відповів Бран. — Гайворон обіцяв, що я літатиму.

Маестер Лювин зітхнув.

— Я можу навчити тебе історії, мистецтва зцілення, трав та рослин. Можу навчити розмовляти з круками, будувати замки, вести корабель по зірках. Можу навчити вимірювати дні, визначати, коли починається й кінчається літо чи зима, а в Цитаделі Старограду тебе навчать ще тисячі різних речей. Але, Бране, жодна жива людина не здатна навчити тебе чарів.

— Діти могли б, — відповів Бран. — Діти лісу.

Тоді він згадав про обіцянку, яку дав Оші у божегаю, і переповів Лювину її слова.

Маестер вислухав усе дуже ввічливо.

— Гадаю, дикунка могла б повчити саму Стару Мамку розповідати байки, — мовив він, коли Бран скінчив. — Я побалакаю з нею, якщо хочеш, але раджу тобі не турбувати брата цими дурницями. В нього вистачає клопоту без велетнів та мертв’яків у лісі. Твій батько сидить у полоні в Ланістерів, Бране, а не в дітей лісу.

Він ласкаво поклав руку Бранові на плече.

— Поміркуй над цим, дитино.

Два дні по тому, коли червоний світанок зайнявся на вітристому небі, Бран сидів у дворі перед брамною баштою, прив’язаний до Танцівниці, й проводжав брата на війну.