Слава ЗСУ!

— Попереджаю, Ланістере, в нас на Стіні шинків чи заїздів катма, — мовив Старк до нього згори вниз.

— Та гадаю, якийсь куток для мене знайдеться, — безтурботно відповів Тиріон. — Як ви мали помітити, я з себе зовсім невеличкий.

Ясна річ, королевиному братові не відмовиш, тож справу залагодили, але Старк з того не надто радів.

— У дорозі вам не сподобається, можу обіцяти, — сухо мовив Бенджен, і з тієї самої миті, коли загін виїхав на гостинець, робив усе можливе, аби дотриматися обіцянки.

До кінця першого тижня Тиріон промерз до кісток, нажив у сідлі болячки нижче спини, а ноги йому страшенно затікали й судомилися. Та він не жалівся. Бенджен Старк, хай йому грець, не матиме з нього втіхи.

Тиріонові навіть вдалося насолодитися невеличкою помстою у справі зі старою, зачовганою та смердючою ведмежою шкурою. Старк запропонував її як знак подорожньої гостинності Нічної Варти і чекав, поза сумнівом, що Тиріон з вдячністю її відхилить. Але Тиріон її з вдячністю прийняв. Він узяв у дорогу з Зимосічі свій найтепліший одяг і скоро виявив, що марно вважав його теплим. Тут-таки було холодно, і ставало дедалі холодніше. Ночами добряче приморожувало, а коли дув вітер, то різав як ножем крізь найтепліші вовняні речі Тиріона. Старк мав уже пошкодувати про свій лицарський вчинок. Можливо, він навіть засвоїв науку: Ланістери ніколи не відмовлялися ні від чого, хоч з подякою, хоч без неї. Ланістери завжди брали те, що їм давали.

Далі на північ, у глибину вовчого лісу, хутори та городці зустрічалися дедалі рідше і ставали дедалі меншими, аж поки ночувати під дахом не стало де, і загін зажив тим, що віз із собою.

Хоч ставити табір, хоч знімати його — однак з Тиріона було мало користі. Надто малий, надто неповороткий, от зараз запнешся об нього. Тож поки Старк, Йорен та інші лаштували грубі курені, поралися коло коней і розкладали вогнище, він звично хапав шкуру та бурдюк вина і йшов кудись почитати наодинці.

Вісімнадцятого вечора їхньої подорожі його розважали рідкісне бурштинове солодке вино з Літніх островів, яке він віз на північ від самого Кастерлі-на-Скелі, та розвідка з історії й властивостей драконів. З дозволу князя Едарда Старка Тиріон позичив кілька рідкісних книг з бібліотеки Зимосічі і старанно впакував їх для подорожі північчю.

Він знайшов зручну місцинку там, куди не долітав галас табору, коло швидкого струмка з чистою та холодною, мов лід, водою. Покручений стародавній дуб дещо захищав від кусючого вітру. Тиріон загорнувся у шкуру, сів спиною до стовбура, хильнув вина і став читати, яка з себе драконяча кістка. «Драконяча кістка є чорною, бо містить дуже багато заліза», повідомила книжка. «Вона міцна, як сталь, натомість легша і набагато гнучкіша, до того ж цілком непіддатна вогню. Луки з драконячої кістки високо цінуються дотракійцями, і то не дивно. Стрілець з таким луком може випустити стрілу значно далі, ніж будь-хто з дерев’яного лука».

Тиріонова пристрасть до драконів могла здатися майже хворобливою. Коли він вперше приїхав до Король-Берега на весілля своєї сестри та Роберта Баратеона, то забажав побачити саме драконячі черепи, які до того висіли по стінах престольної палати Таргарієнів. Король Роберт замінив їх прапорами й гобеленами, але Тиріон вперто шукав, поки не знайшов черепи у сирому підвалі, де їх поскладали нові господарі.

Він чекав, що черепи його вразять, навіть налякають. Проте не очікував побачити у них красу. Але побачив. Черепи були чорні, як онікс, гладко начищені, блискучі в світлі смолоскипа. Він відчув, що черепи хочуть вогню. Тоді засунув смолоскипа до рота одному з найбільших і примусив тіні стрибати й танцювати на стіні за собою. Їхні зуби нагадували довгі криві ножі з чорного діаманту. Полум’я смолоскипа для них було ніщо — колись вони купалися у вогні набагато пекельнішому. Коли Тиріон ішов геть, то міг присягнутися, що порожні очні западини чудовиська стежать за ним.

Черепів було загалом дев’ятнадцять. Найстаріший мав віку більше трьох тисяч років, а наймолодший — якихось півтора століття. Найновіші водночас були і найменшими: від останніх вилупків з Дракон-Каменя залишилися два схожих один на одний, спотворених черепи розміром з голову великого собаки. То були останні таргарієнівські дракони, а може, й останні дракони на всьому світі. Прожили вони зовсім недовго.

Інші черепи поступово збільшувалися у розмірах аж до трьох казково-пісенних чудовиськ — драконів Аегона Таргарієна та його сестер, що їх вони нацькували на старі сім королівств. Співці дали їм імена богів: Балеріон, Мераксес, Вхагар. Тиріон стояв між їхніх роззявлених пащек, втративши мову з захвату. У горлянку Вхагара міг би заїхати вершник, хоч і не виїхав би назад. Мераксес був іще більший. Щодо найбільшого з них, то Балеріон Чорний Жах міг би проковтнути цілого зубра, ба навіть волохатого мамонта, які за оповідками досі блукали холодними пустелями аж за портом Ібен.