Слава ЗСУ!

— Цього ранку він наказав мені рушити вперед і прохати великого маестра Пицеля якомога швидше скликати раду. Він має для нас негайне доручення.

Мізинець посміхнувся і передав грамоту Недові. Її скріплювала королівська печатка. Нед зламав віск пальцем, розправив грамоту з негайним дорученням короля, перебіг її очима і не повірив побаченому. Чи має Робертова дурість бодай якісь межі? Шанувати Неда подібною честю — це ж просто сипати сіль на рану.

— Побийте мене боги! — вилаявся він.

— Пан Едард хоче сказати, — пояснив князь Ренлі, — що їхня милість наказують влаштувати великий турнір на честь призначення нового Правиці Короля.

— Скільки цього разу? — доволі байдуже спитав Мізинець.

Нед прочитав відповідь у листі.

— Сорок тисяч золотих драконів переможцеві. Двадцять тисяч тому, хто закінчить другим, ще двадцять — переможцеві бугурту і десять — найкращому стрільцю у змаганні лучників.

— Дев’яносто тисяч золотих драконів, — зітхнув Мізинець. — Не рахуючи інших витрат. Адже Роберт забажає розкішного бенкету. Це означає винайняти кухарів, теслярів, служниць, співців, мартоплясів, блазнів…

— Та блазнів у нас і своїх повно, — вставив пан Ренлі.

Великий маестер Пицель зиркнув на Мізинця.

— Чи скарбниця має змогу покрити ці витрати?

— Яка ще скарбниця? — скривився Мізинець. — Не кажіть дурниць, маестре. Ви знаєте незгірш мене, що наша скарбниця стоїть порожня вже багато років. Як завжди, ті гроші доведеться позичати, і як завжди, Ланістери не покинуть нас у біді. Ми вже винні князеві Тайвину три мільйони драконів, чого там вередувати про якусь сотню тисяч?

Звістка ця мов громом Неда вдарила.

— То ви кажете, що корона винна три мільйони золотих?!

— Я кажу, що корона винна більше як шість мільйонів золотих, пане Старку. Ланістери — наші основні вірителі, та ще ми позичали в князя Тирела, в Залізного Банку Браавоса і в кількох тирошійських торгівельних спілок. Останнім часом доводилося звертатися і до святої Віри. Верховний септон, до речі, торгується незгірш дорнійських рибних перекупок.

Нед трохи не втратив мову.

— Аерис Таргарієн залишив нам скарбницю, яка тріщала від золота. Як це могло статися? Як ви дозволили?

Мізинець здвигнув плечима.

— Коронний підскарбій шукає, де видобути гроші. Король і Правиця шукають, як їх витратити.

— Ніколи не повірю, що Джон Арин дозволив Робертові пустити державу з торбою! — вигукнув Нед з відчаю.

Великий маестер Пицель похитав великою лисою головою, тихо дзеленькаючи ланцюгами.

— Князь Арин був мудрою та поміркованою людиною. Але, боюся, король не завжди слухав його мудрої ради.

— Мій ясновельможний брат обожнює турніри та бенкети, — відповів Ренлі Баратеон, — а от «рахувати мідяки», як він зволить казати, йому гидко.

— Я поговорю з його милістю, — мовив Нед. — Таких вибриків, як цей турнір, держава не може собі дозволити.

— Говоріть, скільки бажаєте, — зазначив князь Ренлі, — але розписати все заздалегідь нам таки доведеться.

— Іншим разом! — відрізав Нед, і судячи з кинутих поглядів, не надто чемно. Треба пам’ятати, що він більше не у Зимосічі, де сам лише король міг вважатися вищим за нього. Тут, у столиці, він перший серед рівних, та й годі.

— Пробачте мені, панове, — додав він м’якіше. — Я дуже стомився. Досить вже на сьогодні; продовжимо раду іншим разом, на свіжішу голову.

Він не спитав згоди, натомість різко встав, кивнув до всіх і пішов до дверей.

Надворі вози та вершники досі вливалися до замкової брами; коні, люди, гамір, грязюка змішалися у один суцільний безлад. Йому повідомили, що король ще в дорозі. Після гидкої сварки на Тризубі Старки разом з усією чаддю їхали далеко попереду головного почту, аби відділитися від Ланістерів та зростаючої напруги. Роберта майже ніхто не бачив; казали, що він їхав у велетенському каравані, частіше п’яний, ніж тверезий. Якщо так, то король мав відстати на багато годин, але все ж, на смак Неда, недостатньо. З одного погляду на Сансине обличчя гнів починав вирувати йому всередині з новою силою. Останні два тижні їхньої подорожі минули жалюгідно. Санса винуватила Ар’ю і все торочила їй, що померти мала б Німерія. Ар’я ж, відколи почула про лиху долю різниченка, зовсім не тямила себе. Санса плакала кожного вечора перед сном, Ар’я мовчки сиділа цілими днями, а Едардові Старку снилося люте морозне пекло, яке дідьки наготували для Старків, князів на Зимосічі.

Він перетнув зовнішній двір, пройшов під решіткою до внутрішнього замкового двору і якраз прямував до Башти Правиці, яку начебто згадав без помилки, коли перед ним з’явився Мізинець.