Слава ЗСУ!

Мій настрій того дня був остаточно зіпсований. Я поставив телефон на беззвучний режим і довго блукав містом. Куди йшов, навіщо – не мало значення. Я думав, палив цигарки, знову думав. І ні до чого я не додумався. Думки роїлись в моїй голові нескінченним виром. Куди йду? Що роблю? Звісно, Андрій правий в тому, що сміливо бере на себе виконання складних завдань. Я не вірив, що цей безпілотник літатиме. Але Андрій наполіг, знайшов людину, що допомогла нам вийти на потрібних людей. Тепер можна сказати, що безпілотник готовий на 90%. Хоча я не давав йому на початку навіть 10%. Проте я помилявся. А Андрій був правий. Тепер знову… Куди він мене тягне? Це ж очевидно, що нас пошлють, далеко і на довго. І нікому там наш безпілотник задарма не потрібен. Але якщо Андрій щось вирішив, то його не перепреш. Я розумію, він хоче допомогти. Але де ми і де вони? І хто ми такі щоб йти, страшно сказати, в Міноборони? Він би мене ще б у Верховну Раду послав, ото було б сміху.

З іншого боку, важко судити про те, що вийде, а що ні, якщо ми навіть не спробуємо. Андрій мені довів, що часом, краще діяти, а потім думати над проблемами, ніж думати над проблемами і так і не зважитись на дію. Тим більше, що Андрій мені друг. Та ми з ним під перехресним вогнем стояли. Нічого, вижили. Піймали сім куль на двох. Але якби ми тоді стояли і не рухались, то б давно в землі лежали. Прикривати одне одному тили, це ми з Андрієм добре вміємо. І що ж це я його самого в оте пекло відпущу? Друг називається. Піду, що ж робити. Гарно говорити я не вмію, але лайливих слів знаю чимало.

Вранці ми зустрілись біля будинку міноборони, що знаходиться на Повітрофлотському проспекті в Києві. Я давно його чекав.

м Спізнюєшся, - кинув йому я.

Андрій машинально глянув на годинник.

. Восьма п’ятдесят дев’ять, - сказав він. – Так що це ти рано прийшов. О, брат, - сказав Андрій, придивившись до мене, - а ти спав взагалі?

Не питай, - сказав я. – Я пів-Києва пройшов, поки вирішував, як мені бути. Де я тільки не був.

І до чого додумався?

я Та що ж. Хіба я тебе самого відпущу. Ти ж без мене пропадеш, заблукаєш ще в коридорах. А мені ще потім відповідати, де подівся Андрій.

Ну то ходімо, - сказав мені Андрій. – Нам ще до міністра пробиватись. Подивимось, як ти мене там прикриватимеш.

Ми пішли. Далі порогу, звісно, не пройшли. Нас зупинили, розпитали куди йдемо, показали, як пройти, щоб записатись на прийом до міністра. Прийняли нас добре, розпитали про те, як нам воювалось, і записали на прийом до міністра аж через місяць. Через місяць! Я знову опустив руки. Але Андрій запропонував з’їздити до нього на Волинь. В нього були великі плани на мене.

5

Волинь

Знаєте, чим Волинь схожа на південні області? Великим потенціалом, глибоким історизмом і тотальною байдужістю до цих областей від властей. І якщо на півдні окремі міста і селища на березі Чорного і Азовського моря ще якось процвітають (не без лайки, звісно), то Волинь дуже гостро відчуває байдужість до себе. У вотчини волинських князів, що об’єднали Галич з Волинню, є своя самоповага, і це нормально. В нас, на півдні, наприклад, процвітає вольність кочовиків. Махновщина має саме ці коріння. Люди на півдні не люблять, коли їм щось вказують і за них вирішують. Тому, коли Росія заявила про юго-восток, південь їх спитав: «Що? А якого біса ви вирішуєте за нас?». Волиняни часто називають себе волиняками. Вони знають, що народжені в північних лісах люди мають глибоку історію. Луцьк – найдавніше місто з заснованих давніми племенами на Західній Україні. Волинь – це той ґрунт, на котрому процвітає Львів, місто з великими європейськими традиціями. І волинякам часто буває гірко від думки, що нікому не треба їх проблеми.