Слава ЗСУ!

Одного разу мене занесло аж у Володимир-Волинський. Є таке невеличке мальовниче містечко на Волині. Як і кожне значиме містечко, Володимир-Волинський старанно забутий, хоч колись саме він був столицею давньої Волині. Там волинські князі плели свої інтриги, вилуговувались перед старим батьком, щоб лишитись на головному столі. Там чимало списів було зламано перш, ніж волинський князь Роман Мстиславович не надумав приєднати до централізованої Волині неспокійну Галицьку боярську республіку. Саме тут у Володимирі-Волинському народжувалось Галицько-Волинське князівство. А зараз це невеличке містечко завбільшки приблизно таке ж, як і моє рідне на півдні, тільки церков та капличок там дуже багато.

Я ніколи не звикну до релігійності. Зустрічаючи через кожен квартал як не церкву так капличку в невеличкому містечку, мені ставало якось не по собі. Поставало логічне запитання, навіщо? А що з ними всіма робити треба? Такі як я в церкву на Пасху ходять раз в рік і те не завжди. А тут заходиш в невеличку капличку метра три в діаметрі, а там вже стоїть чи то монах, чи ще якась духовна особа. Та, щоб ви знали, в нас церкви на замки закривають. Нікого ви там в несвяткові дні не застанете вдень, не те що вночі. А тут тебе проведуть, все покажуть, все розкажуть. Таким себе безбожником відчуваєш, бо, звісно, нічого не зрозумієш, однак вищій силі, якійсь, що над собою, подякуєш.

Однак, підвечір Володимир-Волиинський тихенько загудів розважальними закладами. Я ж вважав за краще триматись від того подалі. Не міг я бути там, коли на передовій хлопці чують зовсім інший гул.

Я стояв поодаль від розважального закладу, палив. Цигарки, мабуть, - єдине, що рятувало мене в цій компанії. Я відчував себе чужим. І тут була проблема не в людях і не в гостинній Волині. Вже за тиждень я почав скучати за горизонтом, безкінечними вуличками півдня, високими тополями на узбіччі і запахом диких трав. А гучна музика відбивалась в моїх вухах залпами артилерій, повертаючи мене в зовсім іншу реальність. І тільки цигарки рятували від того всього.

, Не подобається тобі тут у нас? – раптом спитала мене дівчина, котрій я б ледве дав двадцять років.

Вона з’явилась раптом. Я якраз, не без жалю, допалював цигарку і морально налаштовувався повертатись до гучної компанії.

. Та чого, - сказав я, – подобається, просто не звично. Ліси. Щось їх тут у вас забагато.

Це ж Волинь, - сказала вона. – Тут всюди ліси. Однак в нас тут теж добре.

Та я ж не сперечаюсь, - сказав я. – Народ у вас гостинний. На півдні теж гостинний, але вибірково, переважно для своїх тільки.

Однак, тобі все одно нудно, - наполягала вона.

Справа в мені, - я намагався пояснити, - мене тутешній народ Сарматом прозвав.

А чого? Розкажи, - тут же загорілись дівочі очі.

Почну з того, що я виріс біля кургану. Він стоїть за моїм селищем. Коли був малий, ми часто ходили гратись на околичних дорогах. Там будувались нові будинки, часом будівництво припинялось. Веселий був час, дев’яності. Ми малі бігали там, ховались в степових травах, часом піднімались на курган. Так вже виходило, що як тільки вийдеш в степ, неважливо з котрого кінця вулиці, завжди було видно той курган. І мені завжди було цікаво, що то за курган. Можливо, там хтось лежав вже не одну сотню років…. Так завдяки кургану я став цікавитись історією. Якби історією не цікавився, та не читав її уважно, можливо б і до вас би не приїхав. Так що курган важливий…. А ще степ. Він особливий. Його мало лишилось нерозораного. Однак, там росте чимало полину, ковили і ще тисячі інших трав, котрих я навіть не знаю… Мабуть, якась частина моєї душі зрослась зі степом. Вона хоче простору… В наших степах ночували скіфи. Вони пили грецьке вино не розбавлене, через що у греків був вислів: «П’яний, мов скіф», тобто до поросячого лементу. Однак, саме завдяки торгівлі з грецькими містами-державами в північному Причорномор’ї кургани на півдні славляться своїм багатством. Хоч багато із них були пограбовані. Але кожен народ, що завойовував південні степи, ставив на курганах кам’яні баби. Їх чимало було: скіфи, сармати, половці…