Слава ЗСУ!

275] «Слухайте-бо, женихи володарки славетної, - маю

Те вам сказати, до чого у грудях мій дух спонукає.

А особливо тебе, Еврімаху, й тебе, Ангіною

Богоподібний, благаю, подав-бо ти слушну пораду -

Лук залишити сьогодні, на волю богів це поклавши.

280] Завтра ж нам бог перемогу пошле - кому забажає.

Дайте ж но лук мені гладко обточений, щоб перед вами

Спробувать руки і міць свою міг я, чи є ще у мене

Сила, що мав я раніше колись у гнучких своїх м'язах,

Чи змарнували її недоля моя і блукання».

285] Так він сказав, женихи ж обуренням всі запалали

З страху, що справді він зможе обточений лук натягнути.

Лаять чужинця почав Антіной і на нього кричати:

«Ах, приблудо нещасний! Ти розуму зовсім позбувся!

Мало тобі, що на учті спокійно між нас, благородних,

290] Ти ось сидиш, і їси безборонно, і наші розмови

Й бесіди слухаєш тут. Адже досі ніхто із чужинців,

А з жебраків особливо, не слухав ще наші розмови.

Медосолодким вином одурманений ти. Воно шкодить

Кожному, хто його п'є на всю пельку, не знаючи міри.

295] Славному Еврітіону-кентаврові, як до лапітів

Та до відважного духом вождя їх прибув, Пірітоя,

Шкоди воно ж завдало. Вином затуманивши розум,

Бешкету в буйстві накоїв він в домі того Пірітоя.

Гнівом охоплені, з місць своїх разом схопились герої,

300] Витягли разом за двері його і нещадною міддю

Вуха і ніс відтяли. А він, одурманений зовсім,

Так і пішов з божевіллям в своєму безумному серці.

От між людей і кентаврів відтоді пішла ворожнеча, -

Перший же лиха собі і завдав він, вином тоді впившись.

305] Попереджаю й тебе про біду я велику, якщо ти

Лук натягатимеш тут. Співчуття ти ні в кого не знайдеш

В нашій країні, коли ми тебе в кораблі чорнобокім

На суходіл, до Ехета-державця, губителя смертних,

Вирядим. А відтіля вже рятунку нема. Тож спокійно

310] Пий і не дуже спіши з молодими в змагання вступати».

Мовить, озвавшись до нього, тоді Пенелопа розумна:

«Ні, Ангіною, було б таки несправедливо й негарно

Кривдить гостей Телемаха, що в дім цей до нього приходять!

Справді ти думав, що знайде цей гість у руках своїх силу

315] Лук Одіссеїв як слід натягнуть і, поклавшись на неї,

В дім свій мене поведе і візьме собі за дружину?

Сам в глибині свого серця надії він цеї не має.

Отже, нема чого вам своєю журитись душею,

Далі учтуйте собі, - з нічого нічого й не вийде».

320] В відповідь так Еврімах, син Поліба, до неї промовив:

«Мудра Ікарія донько, славетна умом Пенелопо!

Хто б таке думав, що він тебе візьме, - нічого не вийде.

Ми боїмося лише від мужів і жінок поговору,

Щоб між ахеями роду низького не мовив хто-небудь:

325] Значно слабіші мужі дружину відважного мужа

Сватають тут, а самі ж і лук натягнути не можуть.

А заблукав сюди зайда, якийся чужинець жебрущий,

Легко лук натягнув і залізо прошив він стрілою.

Так говоритимуть, нам же велике то буде безчестя».

330] Відповідаючи, мовить йому Пенелопа розумна:

«Ні, Еврімаху, для тих уже досить неслави в народі,

Хто не соромиться дім і маєток увесь об'їдати

Славного мужа. Яке ж ви вбачаєте в тому безчестя?

Цей же чужинець і зростом високий, і постаттю дужий,

335] І запевняє, що знатним він може хвалитися батьком.

Дайте ж бо лук йому гладко обточений - хай вже побачим.

От що скажу я тобі, і справді воно так і буде:

Якщо натягне він лук і дасть Аполлон йому славу,

В плащ, і хітон одягну його, й в інше одіння красиве,

340] Гострого дам йому списа від псів і людей захищатись,

Меч йому дам я двосічний і пару сандалій на ноги

І споряджу, куди серцем своїм і душею він прагне».

Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:

«Мати моя, кому схочу, то й дам я цей лук, бо, крім мене,

345] Права не має з ахеїв ніхто його дать чи не дати,

Скільки їх тут не кермує, на цій кременистій Ітаці,

Скільки не є й з островів близ Еліди, багатої кіньми.

Не заборонить ніхто проти волі моєї, як схочу

Дати чужинцеві лук той назавжди - нехай собі носить.

350] Краще до себе вертайся й пильнуй там своєї роботи -

Кросен своїх, веретен - та доглянь, щоб служниці у домі

Всі працювали як слід. А розмови про лук - чоловіча

Справа, найбільше ж - моя, бо я лише в домі господар!»

Подиву повна до себе вернулась тоді Пенелопа,