Слава ЗСУ!

– Лора, я не збираюся на тебе впливати. Я лише хочу провести з тобою час. Ти ще знайдеш собі багато хороших друзів у школі. Не треба так цим перейматися. – голосно видихнула вона, повільно пройшовши вздовж ліжка.

– Мені не потрібні друзі! – тоненьким голосочком пискнула Лора, і повернулася до сестри спиною.

– Чому ти таке кажеш? Усім потрібні друзі. У школі є багато чудових дітей, ти обов’язково найдеш з кимсь спільну мову. – дещо різкіше, ніж їй цього хотілося б, сказав Ніка і сіла на краю ліжку.

Лора підняла голову з трохи розтріпаним чорним волоссям і ображено зиркнула на Ніку, яка тим часом замислено тарабанила пальцями по білій спинці ліжка.

– У мене є друзі, але вони не у школі. – вона зігнула коліна і обхопила їх руками.

– Ти знову вигадуєш якихось друзів. – різко перервала її Ніка, хапаючи блакитний альбом, кутик якого був загнутий до верху.

– Про що ти? – приглушено мовила Лора, і Ніці здалося ніби ці слова були призначені подушці, до якої притулила маленьке обличчя її сестра, а не їй.

– Я маю на увазі твої малюнки! – Ніка почала гортати сторінки альбому і пильно вдивлятися у дивацькі малюнки, на яких здебільшого була зображена глибока ніч. – Скільки це все ще буде тривати? Ти ж знаєш, мама хвилюється за тебе.

Лора сіпнулася і сівши на краю ліжку, відібрала у Ніки альбом та сховала його до шухлядки, невеличкого дерев’яного комоду, що стояв у куточку.

– Мої малюнки нічого не означають. Це лише шматки паперу! – голосно вигукнула вона, пригладжуючи долонею, заплутане волосся та втримуючи сльози.

Ніка кинула на неї недовірливий погляд.

– Тоді кого ти на них малюєш? – з наївним виразом обличчя, поцікавилася вона.

– Це… просто…я не знаю. – зніяковіло відповіла Лора.

– Ти не знаєш що зображуєш на своїх малюнках? – Ніка здивовано округлила очі. Вона чомусь не могла повірити цьому.

Лора невпевнено знизила плечима.

– Вони просто виникають у моїй голові.

Ніка знала, що допитуватися далі не було сенсу, Лора занадто замкнулася у собі, аби відповідати на її надокучливі запитання, тому підійшовши до невеликого столика, що стояв біля вікна, Ніка взяла одну з дитячих книжок, які лежали акуратною купкою.

– Давай трохи почитаємо. – з веселою усмішкою запропонувала вона, сподіваючись, що це хоч якось розрядить напружену атмосферу, що повисла над ними.

Лора зацікавлено поглянула на обкладинку книги.

– Я вже читала цю книжку. Це – «Снігова Королева» – квапливо відзначила вона.

– О, так! Я пам’ятаю цю казку! Це про Кая та Герду?

Лора кивнула.

– Так. Кай був зачарований могутньою Володаркою Зими і відвезений у її володіння, проте смілива Герда зуміла подолати багато перешкод і знайти його. Кай повернувся додому разом з нею.

– Так, цікава казка. – погодилася Ніка, кладучи книгу назад на стіл.

– Значить, він також може повернутися? – несміливо запитала Лора, опустивши очі.

– Хто? – Ніка не змогла збагнути про кого вона говорить, проте вона відчула, що її серце стало битися набагато швидше.

– Макс… – прошепотіла спохмурніла Лора, зусиллям волі, вона змусила себе підняти очі на свою сестру.

– Лора, звідти не повертаються! – не змігши втримати роздратування крикнула Ніка.

Лора схлипнула і прикрила обличчя тоненькими руками. Ніка важко зітхнула і сказала якомога спокійніше:

– А чому ти запитуєш? Ти повинна розуміти це… Він ніколи не повернеться.

– Я… я… думала, що якби він повернувся, ти б стала щасливішою. Такою, як раніше… – не відриваючи рук від лиця, заплакала Лора.

Ніка відчула, як всередині все почало стискатися, навіть повітря, яке вона так жваво вдихала, вселяло у неї гнітючий настрій.

– Лора! Я щаслива, тому що у мене є ти, сім’я, друзі. Не треба плакати, цим ти його точно не повернеш. – борючись з безмежним холодом у душі, проказала вона.

– Гаразд. – пробурмотіла Лора.

Ніка обняла її та швидкими кроками рушила до дверей.

– І ще одне… – прижмуривши очі, вона зупинилася у дверному отворі. – Пообіцяй, що спробуєш знайти собі друзів.

Трохи вагаючись, Лора опустила підборіддя, чорне кудряве волосся упало на почервонілі очі.

– Обіцяю. – зітхнула вона, міцно схрестивши руки на грудях.

Ніка готувалася до переходу у світ Джеліоса. Одягнувши темні стрейчеві штани, вона намагалася вибрати одну із хаотично розложених на її ліжку кофтин. Ночі в них були зовсім не теплі, отже їй довелося обрати в’язаний фіолетовий джемпер. Решту кофт, вона абияк запакувала назад до великої шафи.

Електронний годинник, що стояв на краю столу висвічував яскраво-зеленими цифрами пів на десяту. Ніка домовилася зустрітися з Джелом рівно о десятій. Він взяв з неї обіцянку ніколи не порушувати назначений час, тому що з його слів – одиночне блукання вночі не могло привести ні до чого хорошого навіть в Пеліоні. Ніка сумирно сиділа на ліжку, намагаючись придумати чим зайняти себе ще цілих тридцять хвилин. Проте як навмисно на думку нічого не спадало.