Слава ЗСУ!

– Не розумію, який ще провідник? – її голос звучав аж занадто тихо, а губи майже не ворушилися. Проте власнику це не завадило, він точно знав яким буде її наступне запитання.

– Це означає, що ця статуетка є посередником між двома цілком реальними світами. Нашим світом та тим, що знаходиться за межею сну. Тобто вона є компонентом мосту, що може виникати у просторі. – захриплим голосом роз'яснив він, махаючи ціпком, через що Ніка була змушено відступити убік, аби не дістати тростиною по голові.

Вона схвильовано затамувала подих, всередині щось підказувало, що старий власник не випадково розповів все це саме їй. Але ж він не міг знати про перехід чи про те, що Ніка знатна його здійснювати. Щоб не давати йому зайвого приводу для підозр, вона зробила лице якомога спокійнішим та байдужим, хоч всередині все ще відчувала наростаючу тривогу, що швидко просочувалась у найглибші закутки свідомості.

– Послухайте… – пошепки розпочала вона. – Чому я маю повірити у ЦЕ ваше безпідставне та безглузде припущення? І чому ви розповідаєте все це саме мені? Я що чимось відрізняюся від інших клієнтів? Чи може в мене на лобі написано «Цікавлюся загадками та іншими дурницями»? – на одному подиху випалила Ніка, не втримавши нестерпного роздратування, що накопичилося по саме горло.

Чоловік розгублено поглянув навколо себе, а потім його спохмурнілий погляд зупинився на її скривленому обличчі.

– Ти єдина кого зацікавила ця картина… – зціпивши зуби, прошепотів він. Ніка полегшено зітхнула, значить він нічого не знав про переходи, це був лише невдалий збіг. – Перед святами тут товпилося аж занадто багато людей і ніхто з них не звернув уваги на це дивовижне полотно… окрім тебе. – похвально додав він.

Ніка замислено почесала потилицю.

– Мені просто подобається художнє мистецтво. – хутко вигадала вона, хоч насправді ніколи цим не цікавилась. В більшості Ніка надавала перевагу музиці та літературі. Можливо, тому що їй ніколи не вдавалося відчути ту найтоншу чарівність намальованих шедеврів.

Старий власник стояв з незворушним обличчям, обпершись на ціпок та втомлено позираючи сіро-блакитними зморшкуватими очима на картину, що стала причиною їхньої невдалої розмови.

– Я гадав, що це знак. – нарешті озвався він, не відриваючи прискіпливого погляду від сплячої дівчини. Смуток поставив на ньому помітний відбиток. – Якоїсь миті мені здалося, що ти зможеш зрозуміти мої здогади… Адже, я захопився цим, відколи побачив цю незвичайну картину, що стала об’єктом моїх досліджень. Я просто захворів цією нав’язливою ідеєю, та й не було мені чого втрачати. Адже, більшу частину свого життя я провів у цій маленькій крамниці, де зустрічався з різними людьми… Видно, колись мені подобалася ця абсолютно звичайнісінька робота, принаймні вона здавалася мені веселою та цікавою. Але за багато років цей інтерес пропав, наче вранішня роса під палаючим сонцем, і крамниця припинила приносити мені хоч якесь задоволення, лише регулярний прибуток, більшу частку якого я віддаю на доброчинність. Бо мені не потрібно багато грошей на проживання, всього на всього якась малість. Отак я віддав себе оцій невдячній справі, можна сказати, прожив життя заробляючи гроші. У мене не має ні дружини ні дітей, крамниця стала моєю сім’єю та дахом над головою. І зараз на старості літ мені хотілося б хоч щось змінити, виправити помилки своєї швидкоплинної молодості. – на цьому старий власник закінчив свою розповідь, яка разом з його словами швиденько пропливала у його зажурених очах.

В Ніки просто одібрало мову, щось дуже тягуче поселилося у розчуленій душі. Вона зовсім не бажала образити цю людину, їй було занадто прикро.

– Я… – слова запліталися у роті.

– Нічого. Не переймайся цим. Я просто помилився. Мені чомусь здалося, що ти саме та людина, якій я зміг би довірити свою таємницю. – м’який голос змішаний зі смутком пролунав дуже трагічно. Старий власник навіть не здогадувався, настільки він був близьким до істини. Можливо, Ніка була єдиною у цьому світі хто зміг би зрозуміти його. Він просто влучив у десятку. Але вона боялася зізнатися йому у правді, ризик був завеликий.

– Мені жаль… – винувато пискнула Ніка, важко дихаючи, наче втрачаючи свідомість. Тепер вона точно знала, що становить світ снів, і яку небезпеку він таїть у собі, тому чим менше людей про нього знають тим краще.

– Не засмучуйся. – підбадьорливо мовив старий власник. – І будь-ласка, не вважай мене божевільним. – з піднятими попелястими бровами попросив він.

Ніка здивовано округлила очі і крутнула головою, від чого русяве волосся недбало затулило зелені очі.

– Що ви! Мені і на думку такого не спадало.

– От і добре! – тепер він зиркнув на подарунки, які вона притискала руками до грудей.

– А! Я хочу розплатитися за покупки. – на кінець до Ніки дійшло чому вона завітала до цієї крамниці.

– Оце вже ні. – добродушно усміхнувся чоловік. – Вважай, що це моя невеличка вдячність, за те що ти вислухала таку нісенітну історію.

– Але… – вона звичайно хотіла відмовитися від його щедрої пропозиції та він похитав головою.

– Ти образиш мене, якщо не погодишся прийняти ці речі. – твердо проказав старий. – Зачекай, в мене є ще дещо. – швидко додав він, шкутильгаючи до дерев’яного прилавку. Він повернувся за хвилину тримаючи у зморшкуватих руках маленьку, круглу, металеву шкатулку з вирізьбленим написом.

– Що це? – поцікавилась Ніка, поглядаючи на дивну скриньку у його руці.

– Ще один подарунок!

– Ні, дякую. Цих мені цілком достатньо. – вона вказала на м’які іграшки, листівки та футбольний м’яч.

Власник втягнув зморшкувату шию та важко зітхнув.

– Це особлива річ. Мені подарував її батько на день народження.