Слава ЗСУ!

— Ой, помираю! — закричала вона.

А корова буцнула її рогами.

— Рятуйте! — не своїм голосом зарепетувала Щаслива. Побита, перелякана, вона нарешті прибігла додому.

А тим часом мати приготувала їй урочисту зустріч — прибрала в хаті, потрусила підлогу свіжим віттям, сіла й жде. Та, побачивши доньку, з жахом вигукнула:

— О горе! Що це з тобою? Яке страхіття!

Вона закотила очі, похитнулась і впала непритомна. Очумавшися, мати трохи заспокоїлась і сказала доньці:

— О нещасна, неси скриню до хати! Якщо з'явиться наречений, усе ще можна буде поправити.

І скриню поставили серед кімнати.

На ніч Щаслива одягла на себе намиста, браслети, персні, сяк-так розчесала коси, сіла й чекає. А мати пішла спати. Вночі скриня відчинилася, і з'явився наречений… На ранок Щаслива не відчинила дверей своєї кімнати.

— Що сталося? — стривожилася мати. — Вже пізно, чому вона не встає?

Гай-гай! Минув час умиватися й снідати, а доньки нема та й нема. Мати тихенько підійшла до дверей і прочинила їх.

Леле! Від Щасливої не лишилося й сліду — її проковтнув змій-удав, наречений зі скрині!

Не тямлячи себе від горя, мати похитнулася, вдарилась головою об землю і вмерла.

ГОЛУБІВ ДАРУНОК

Край невеличкого села жив собі чоловік на ім'я Кіжаван. Був він дуже бідний, не мав ніякої рідні. На Кіжаван не журився, бо серед звірів і птахів у лісі було в нього багато друзів. А хіба журиться той, у кого багато друзів?

Кіжаван добре розумів мову звірів та птахів. Зустріне, було, когось із лісових мешканців, поговорить — і вже йому легше на душі. А птахи, вгледівши Кіжавана, вітали його радісним щебетом.

Жив селянин у невеличкій хатині. Якось він дуже зголоднів, а вдома їсти нічого не було. Взяв Кіжаван палицю та й пішов до лісу. Довго він там блукав, але додому повернувся ні з чим.

І раптом Кіжаван почув:

— Допоможи мені! Допоможи!

Оглянувся селянин і побачив край дороги голуба.

— Я не можу злетіти, врятуй мене! — благає голуб.

Кіжаванові стало шкода нещасного птаха. Він підняв його, обтрусив, пригорнув до себе та й пішов далі.

Вдома Кіжаван поклав голуба на постіль і сказав:

— Житимеш у мене, поки видужаєш. Я тебе не скривджу, не бійся. Шкода тільки, що нічим тебе нагодувати. В моїй комірчині порожньо…

— Не сумуй, — втішив Кіжавана голуб. — У лісі росте велике дерево манго. А в його дуплі лежить рис. Піди й візьми той рис.

Кіжаван подався до лісу. Йшов він, ішов, але дерева манго не видно та й не видно.

Стомився Кіжаван, сів перепочити. Коли дивиться — а манго стоїть просто перед ним! Зазирнув селянин у дупло — там і справді лежить трохи рису. А навкруги сяють діаманти й самоцвіти. Та Кіжаванові було до них байдуже. Нащо селянинові коштовності, коли їсти нічого?..

Взяв Кіжаван рис та й подався додому. Підходить до хатини — а на порозі сидить ще один голуб. Тільки-но Кіжаван прочинив двері, як голуб влетів у хатину й сів біля свого хворого товариша. Птахи радісно затуркотіли. Селянин висипав перед ними рис, і голуби заходилися дружно його клювати. А Кіжаван сів край ліжка й милувався ними.

Голуби склювали весь рис. А тоді другий голуб спитав селянина:

— Чого ж ти собі не залишив рису?

— Його й так було мало, — відповів Кіжаван. — Добре, що ви наїлися, а я потерплю, вже звик.

Голуб нічого не сказав, змахнув крилами й випурхнув у вікно. Незабаром він прилетів назад і поклав селянинові на долоню золотий перстень.

— Носи цей перстень на пальці, — сказав голуб. — Поки його носитимеш, матимеш усе, що забажаєш.

— Спасибі тобі, добрий пташе, — подякував Кіжаван. — Багато мені не треба — лише трохи хліба та молока.

Тільки-но він це мовив, на столі з'явилася чашка з молоком і окраєць свіжого запашного хліба. Кіжаван випив молоко, з'їв хліб, а рештки покришив голубам.

Відтоді селянин живе щасливо. Все, що йому треба, дає перстень — голубів дарунок.

ГОРЩИК

Пішла якось одинока бабуся до гончара й купила чотири горщики. Вдома поставила їх рядочком на полиці, а сама взяла борошно й заходилася пекти коржі.

Бабуся була зовсім старенька, недужа й ходила згорбившись. Руки її вже не слухалися. Місить вона тісто, думає про свою гірку долю та все зітхає.

— Ох, якби я мала синочка, — мовила нарешті старенька, — то було б кому жати пшеницю.

А горщики ніби зрозуміли її слова, враз загойдалися на полиці та стук-стук один об один, стук-стук — наче розмовляють. А бабуся місить тісто та все зітхає. Тоді один горщик загойдався дужче, й старенька раптом почула: