Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Інферно

Місрат підійшов до найбільших дверей — колосального, вкритого бронзою порталу.

— Це імперська брама, — прошепотів він голосом, який аж тремтів від збудження. — У візантійські часи нею користувався лише імператор. Зазвичай туристи через неї не ходять, але сьогоднішня ніч особлива.

Місрат простяг руку до дверей, але раптом завмер.

— Перш, ніж ми увійдемо, — прошепотів він, — чи не могли б ви сказати мені, що найбільше цікавить вас усередині?

Ленґдон, Сінскі та Брюдер враз перезирнулися.

— Так, — сказав Ленґдон. — Тут усього дивитися — не передивитися, але, якщо можна, ми хотіли б розпочати з гробниці Енріко Дандоло.

Місрат схилив голову набік так, наче недочув чи хибно зрозумів.

— Перепрошую? Ви хочете подивитися… гробницю Енріко Дандоло?

— Саме так.

Місрат похнюпився.

— Але ж, пане… Гробниця Дандоло — вона дуже проста. На ній зовсім немає символів. Це не найкраще з того, що ми можемо вам запропонувати.

— Розумію, — ввічливо мовив Ленґдон. — Проте ми були б вам дуже вдячні, якби ви повели нас саме до тієї гробниці.

Місрат довго мовчки дивився на Ленґдона, а потім його погляд поволі перебрався на мозаїку над дверима, якою щойно милувався професор. То була мозаїка дев’ятого сторіччя «Спас Вседержитель» — знамените зображення Христа, де він лівою рукою тримає Новий Заповіт, а правою благословляє.

А потім, наче у голові їхнього гіда зненацька розвиднілося, куточки губ Місрата вигнулися в усмішку розуміння і він похитав пальцем.

— Який розумник! Який великий розумник!

Ленґдон ошелешено витріщився на нього.

— Перепрошую?

— Не турбуйтеся, професоре, — змовницьки прошепотів Місрат. — Я нікому не скажу, чому ви насправді сюди приїхали.

Сінскі та Брюдер здивовано зиркнули на Ленґдона.

Професор тільки плечима знизав, а Місрат, доклавши чималеньких зусиль, уже відчиняв двері, щоб провести гостей усередину.


розділ 88


Дехто називав цю будівлю Восьмим чудом світу, і тепер Ленґдон, стоячи в ній, не мав ані найменшого бажання спростовувати це твердження.

Коли група переступила через поріг і увійшла до колосального храму, Ленґдону пригадалося, що Святій Софії потрібна була лише якась хвилька, щоби вразити відвідувачів самими лише розмірами.

Це приміщення було таким просторим, що порівняно з ним навіть найбільші собори Європи здавалися карликами. Ленґдон знав, що ця приголомшлива сила громаддя собору частково була ілюзією, побічним театральним ефектом візантійського планування долівки, де центральний наос концентрував увесь внутрішній простір у єдину квадратну камеру, а не вздовж чотирьох сторін хреста, як це робили в соборах, збудованих пізніше.

«Ця споруда на сімсот років старша за Нотр-Дам», — подумав Ленґдон.

Завмерши на якусь мить, щоб осягнути й усвідомити колосальність розмірів приміщення, професор підняв погляд догори, на висоту сто п’ятдесят футів, до широченного золотистого купола, який вінчав собор. Із його центральної точки виходили, мов сонячні промені, сорок ребер, які тягнулися до круглої аркади із сорока аркових вікон. У денні години світло, що струменіло крізь ці вікна, відбивалося, а потім знову відбивалося — від друзок скла в мереживі золотих кахлів, створюючи ефект «містичного світла», яким Айя-Софія славилася найбільше.

Лише одного разу Ленґдон бачив полотно, яке чітко передавало золотаву атмосферу цього приміщення. То була картина художника Джона Сінгера Сарджента. Недивно, що, створюючи своє знамените полотно, на якому він зобразив собор Айя-Софія, американський художник обмежив палітру лише численними відтінками єдиного кольору.

Кольору золота.

Цей блискучий купол часто називали «куполом самих небес»; він тримався на чотирьох велетенських арках, які підпиралися напівкуполами й тимпанами. Ці опори покоїлися на ще одному спадному поверху менших напівкуполів та аркад, створюючи ефект каскаду архітектурних форм, що поволі спускаються з небес на землю.

Із небес на землю спускалися — щоправда, набагато прямішим маршрутом — довгі линви. Вони звисали з купола прямо і тримали на собі море мерехтливих люстр, які, здавалося, висіли так низько над підлогою, що високі гості ризикували вдаритися об них. Насправді ж це була ще одна ілюзія, створювана лише величезними внутрішніми розмірами собору, бо світильники висіли на висоті понад дванадцять футів над долівкою.

Як і кожне велике святилище, Айя-Софія виконувала дві функції. По-перше, вона демонструвала, на що здатна людина, яка бажає засвідчити свою шану Господу. А по-друге, собор піддавав віруючих такій собі шоковій терапії: його розміри приголомшували — ті, хто заходив сюди, почувалися карликами, їхнє «я» знищувалося, а їхнє фізичне єство та значущість у масштабах космосу всихали до розмірів малесенької піщинки перед лицем Господа… атома в руках Творця.

Попередня
-= 177 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.

Останній коментар