Слава ЗСУ!

Брюдер увійшов до невеличкої кімнати, де над розкритим переносним комп’ютером стояв чоловік і друкував у латексних рукавичках.

— Саме цією машиною він скористався, — сказав чоловік. — Через неї він увійшов у свою електронну пошту й здійснив деякі пошуки. Файли й досі зберігаються в кеші.

Брюдер рушив до стола.

— Схоже, це не комп’ютер Ленґдона, — сказав технар. — Він зареєстрований на когось з ініціалами S.C. Невдовзі я матиму повне ім’я.

Поки Брюдер чекав, його увагу привернув стос паперів на столі. Він продивився їх — стара програмка лондонського театру «Глобус» і кілька статей, вирізаних із газет. Що більше Брюдер читав, то більшими ставали його очі.

Узявши папери із собою, він вийшов із кімнати й зателефонував шефові.

— Брюдер на лінії, — сказав він. — Здається, я ідентифікував людину, яка допомагає Ленґдону.

— Хто це? — спитав шеф.

Брюдер повільно випустив із легенів повітря.

— Ви навіть не повірите.

— А за дві милі від того місця Ваєнта мчала геть на своєму мотоциклі BMW, низько пригнувшись до керма. Повз неї, виючи сиренами, проносилися поліцейські машини.

— «Мене зреклися», — подумала вона.

— Зазвичай легенька вібрація чотиритактного двигуна мотоцикла заспокоювала її нерви. Але не сьогодні.

— Ваєнта дванадцять років працювала на Консорціум, піднявшись ієрархічною драбиною від агента прикриття до члена групи стратегічного планування, а потім аж до аген- та-оперативника високого рангу. «Моя кар’єра — це все, що я маю». Агентам-оперативникам доводилося миритися:і життям, сповненим таємничості, частими подорожами й тривалими завданнями, і все це унеможливлювало стосунки поза межами роботи.

— «Я виконувала це завдання цілий рік», — подумала вона, і досі не в змозі повірити, що Начальник міг так різко й грубо натиснути на спусковий гачок і вигнати її.

— Дванадцять місяців Ваєнта контролювала надання послуг і підтримки тому самому клієнту Консорціуму — ексцентричному зеленоокому генію, якому захотілося ненадовго «зникнути», щоб йому не заважали працювати конкуренти й вороги. Подорожував цей чоловік украй рідко, переважно непомітно, а здебільшого він працював. Ваєнта нічого не знала про нюанси його роботи, бо її завданням було ховати клієнта від впливових людей, які намагалися знайти його.

— Свою функцію Ваєнта виконувала з довершеним професіоналізмом, і все йшло як по маслу.

— Як по маслу… але до вчорашньої ночі.

— І відтоді й емоційний стан Ваєнти, і стан її кар’єри покотилися під укіс.

— «Тепер я — чужа. Я опинилася на протилежному боці».

— Протокол зречення в разі його активації вимагав, щоб агент негайно облишив поточне завдання і якомога швидше покинув «арену». У разі затримки агента Консорціум стверджував, що вперше про нього чує й заперечував будь-який зв’язок із ним. Агенти добре усвідомлювали, що не варто жартувати з цією організацією, бо з перших рук знали про її бентежну здатність маніпулювати реальністю й змінювати її під свої поточні потреби.

— Ваєнта знала лише про два випадки дезавуювання агентів. Дивно, але чомусь вони більше ніколи не траплялися їй на очі. Вона завжди гадала, що їх викликали для офіційного розслідування, а потім звільнили, наказавши більше ніколи не вступати в контакт із працівниками Консорціуму.

— Однак тепер Ваєнта засумнівалася, що саме так воно й було.

— «Ти перебільшуєш, реагуєш надміру емоційно, — заспокоювала вона себе. — Методи Консорціуму є більш елегантними, ніж холоднокровне вбивство».

— Та по спині в неї побігли мурашки.

— Ваєнта інстинктивно кинулася тікати непоміченою з даху готелю тієї ж миті, коли побачила групу Брюдера, і тепер вона усвідомила, що інстинкт, який спонукав її до дії, можливо, врятував їй життя.

— «Тепер ніхто не знає, де я».

— Женучи мотоцикл прямим бульваром Поджіо Імперіале, Ваєнта збагнула, як круто змінили її життя ці кілька останніх годин. Минулої ночі вона непокоїлася про те, щоби зберегти свою роботу. А тепер вона непокоїлася про те, щоби зберегти своє життя.

розділ 20

Колись Флоренцію оточувала міська стіна з головним проходом — кам’яною брамою Порта Романа, збудованою тисяча триста двадцять шостого року. Хоча більшу частину периметра міської стіни зруйнували сотні років тому, Порта Романа збереглася й донині, тож і в наші дні транспортний потік скеровується до міста крізь глибокі аркові тунелі цієї колосальної фортифікації.

Сама брама має п’ятдесят футів заввишки, збудована зі старовинної цегли та каміння, а в її головному проїзді й досі збереглися масивні дерев’яні ворота на прогоничах, завжди зафіксовані в розчиненому положенні, щоби пропускати транспортний потік. Перед воротами шість великих доріг сходяться в одну й перетікають у кільцеву транспортну розв'язку, а над порослою травою розділовою смугою височіє статуя жінки, що виходить із міської брами з велетенським клунком на голові, скульптора Мікеланджело Пістолетто.