Слава ЗСУ!

Страж воріт.

Увага Ленґдона переключилася на три символи, що виднілися на пластиковій табличці із зовнішнього боку дверей. Це були універсальні знаки, які легко могли розшифрувати навіть недосвідчені символісти: перекреслена відеокамера, перекреслена чашка та двійко опецькуватих контурних фігурок — одна чоловіча, а друга жіноча.

Беручи ситуацію в руки, Ленґдон швидким і впевненим кроком пішов до сторожа, а за кілька ярдів до нього побіг підтюпцем. Сієнна поквапилася слідком, щоби не відстати.

Сторож звів спантеличений погляд і враз підняв руки, зупиняючи Ленґдона та Сієнну.

— Signori?!

Ленґдон усміхнувся йому зболено — скоріше скривився, а не всміхнувся — і винувато кивнув на символи, зображені на табличці.

— Toilette, — пояснив він здушеним голосом. То було благання, а не запитання.

Сторож на мить завагався, певно, не збираючись пропускати їх, але насамкінець, бачачи, як Ленґдон нервово переминається з ноги на ногу, співчутливо кивнув і махнув рукою — проходьте, мовляв.

Коли вони наблизилися до дверей, Ленґдон швидко підморгнув Сієнні.

— Співчуття — універсальна мова.

Розділ 35

Свого часу Зал п’ятисот був найбільшим приміщенням у світі. Його збудували тисяча чотириста дев’яносто четвертого року як зал зібрань для повного складу Consiglio Maggiore — Великої ради, яка налічувала п’ятсот членів; саме через це він і дістав таку назву. Кілька років по тому за наказом Козімо Першого приміщення перебудували й значно збільшили. Козімо Перший, найвпливовіша особа в Італії, призначив Джорджо Базарі керівником проекту і його головним архітектором.

— Зреалізувавши сміливе й оригінальне архітектурне рішення, Базарі значно підняв початковий дах, щоби природне світло потрапляло крізь високі фрамуги з чотирьох боків до приміщення, і перетворив цю велику кімнату на елегантний виставковий зал для найкращих флорентійських зразків скульптури та живопису.

— Долівка цього залу завжди першою привертала увагу Ленґдона, немовби відразу ж зазначаючи, що це незвичайне місце. На темно-червоний кам’яний паркет було накладено чорну решітку, що надавало обширу площею дванадцять тисяч квадратних футів солідності, глибини й урівноваженості.

— Ленґдон повільно підвів погляд на дальню стіну приміщення, де шість статуй із динамічної скульптурної композиції «Подвиги Геракла» стояли під стіною, наче шерега вояків. Ленґдон навмисне проігнорував часто критиковану скульптуру «Геракл і Діомед», голі тіла якої переплелися в незграбному бійцівському поєдинку, де один суперник метикувато вхопив другого за пеніс; щоразу, коли Ленґдону доводилося бачити цю скульптуру, він аж кривився від огиди.

Набагато приємнішою для його ока була захоплива робота Мікеланджело «Геній перемоги», яка стояла праворуч, домінуючи в центральній ніші південної стіни. Близько дев’яти футів заввишки, ця скульптура колись призначалася для гробниці ультраконсервативного Римського Папи Юлія Другого Жахливого; це замовлення здавалося Ленґдону дещо іронічним, зважаючи на позицію Ватикану в питанні гомосексуальних стосунків. Статуя зображала Томмазо де Кавальєрі, молодика, якого Мікеланджело кохав більшу частину свого життя і якому присвятив понад триста сонетів.

— Мені аж не віриться, що я тут ніколи не бувала, — прошепотіла Сієнна з-поза Ленґдона несподівано серйозно й трепетно. — Це… просто прекрасно.

Ленґдон кивнув, пригадуючи свій перший візит до цього залу — із приводу видовищного концерту класичної музики за участі всесвітньо відомої піаністки Маріель Кеймел. Хоча цей великий зал колись призначався для приватних політичних зібрань та аудієнцій із великим герцогом, нині в ньому зазвичай влаштовуються святкові обіди та виступи відомих музикантів і лекторів: від Мауріціо Серачіні до чорно-білих гала-вистав музею Гуччі, у яких бере участь безліч знаменитостей. Інколи Ленґдон думав, як би відреагував Козімо Перший, дізнавшись, що тепер йому доводиться ділити свій приватний зал із керівниками корпорацій і знаменитими моделями.

Потім Ленґдон перевів погляд на велетенські фрески, що прикрашали стіни. їхня химерна історія ввібрала в себе й невдалу експериментальну техніку живопису, яку запроваджував Леонардо да Вінчі, а вона призвела до появи «розплавленого шедевра»; і такий собі артистичний двобій, організований П’єро Содеріні й Макіавеллі, що зіштовхнув двох титанів Ренесансу — Мікеланджело та Леонардо, яким наказали створити фрески на протилежних стінах одного приміщення.

Утім, сьогодні Ленґдона цікавила одна конкретна фреска, а не історичні казуси.