Слава ЗСУ!

Інгулець 13

Сонячний літній день. Нікопольський (Микитинський) Ж/Д Вокзал. Майбутнє. Нова УНР.

Дві подружки, та їх друг весело спілкувались, не звертаючи уваги на навколишніх людей. Хоча ті, звертали увагу на яскравих підлітків. Хоча вони I не були першими-яскравими нефорами цього мiста, але першими, хто знову розпочав протест за довгий час застою, тiльки-но вловивши запах свободи. Звісно, хлопець із вибіленим довгим волоссям, косою чолкою, не міг не звернути увагу. Його подружка, також, мала класну зачіску - яскраво-рожеве волосся. З гострими-гострими кінцями. А третя особа, тендітна смішинка-лисичка, була пофарбована у насичений рудий колір. Їм просто набридла ця дурна «мода на природність», якої насправді існувати не може! Це ж безглуздо! Протест горів у їх грудях! Крута трійця!

- А у тебе є друзі геї, у твоєму місті?- питав хлопець у подружки.

Його очі, у блакитних лінзах яскраво чекали на відповідь.

- Так, є один.

- Що правда, у Інгульці? – перепитав здивовано я.

- Так, я вже кілька років знайома із ним, - посміхнулась вона.

Нічого собі. Щоб у такому місті як Інгулець, і був гей? Якщо у Нікополі нікого такого майже не знайдеш, - на пальцях можна перелічити геїв, лесбі та бісиків і то, здається, більше. Сівши у затінок, ховаючись від яскравого сонця, ми чекали на потяг. Я не втримався, і ніби жартуючи, схотів подуріти. Не знаю тепер, чи то була моя помилка, чи то вдалий жарт, що підкреслював мою довіру.

Зараз я вже про це майже забув, та у той час, я дійсно радів новим друзям.

- Тепер у тебе 2 таких друга, - сказав я Лані тихо на вухо, щоб її подружка не почула.

Але Дженні, бачачи усе це на власні очі, при цьому дійсно не розуміючи і навіть, не здогадуючись, щоб я міг таке сказати, почала кидатися на нас з розпросами. І не чуючи відповіді, знедоволено позіхала, ображаючись на нас двох. Лана щось шепнула їй на вухо, але звісно ж, пожартувавши, не видавши правду. Від цього Дженн ще більше надулася, хоча, напевно, все ж таки щось зрозуміла.

Ми з Ланою посміхалися. Очі в Лани горіли цікавістю.

Але не тут-то було. На вокзалі пробубенів голос: «До першої колії прибуває електричний поїзд «Марганець-Інгулець». Швидко підходив, виблискуючи поїзд. Час прощатися. Скоро знову залишусь на одинці з собою…

Дівчата, ледь встигши попрощатися, побігли до колій. Поїзд вже зупинявся. Зупинка не більше п’яти хвилин, тому вони одразу ж кинулися у відчинені двері, ледь протискуючись через товкучку бабок з сумками, торбами і відрами набитими овочами і фруктами.

- Не забудьте зателефонувати! – крикнув я їм услід.

- Ввечері! – відповіли вони.

Та зателефонувала лише Лана.

Замильхотіли тіні. Вони сіли біля вікна, і я помахав їм рукою. Пройшла мить, і поїзд наче змило з колій. Дівчата відправилися до рідного міста Інгульця. Вдягнувши навушники, я пішов додому пішки, стараючись обминати людні міста. Хто зна, що за телепні можуть причепитися на цей раз?

Бидла ще досить багато, - нові реформи змінили Україну здебільшого економічно.