Слава ЗСУ!

Додому йшов майже годину, довгим шляхом, пройшовши біля своєї школи, яку нещодавно закінчив, біля будинків друзів, які жили у відреставрованих радянських різнокольорових квартирах. Поруч з якими вистроювали вже зовсім новий квартал у європейському стилі, а точніше – у англійському. З газонами, парковками, власною школою і невеличким парком у центрі. Колись на цьому місті був великий пустир. Коли я був маленький. Тепер усе забудували, уквітнили…

Пройшовся через той район. У парку каталися скейтери й діти на роликах. Сиділи групи молоді на ковриках, влаштувавши пікніки на газонах. Хтось щось сказав у мою сторону. На лицях їх посмішки. Та щоб їх. Тупi хiпстери! I що це вони про себе думають? Дурнi модники-стиляги, якi лише строять з себе продвинутих. На їх фото у соцмережах бiльше книг, нiж реально у головах! Такi пафоснi, а тим не меньш – самi мейнстрiм. Добре що я йшов у навушниках. Але мозок був заповнений не музикою, а зовсім іншими думками, які перекривали навіть найгучніші акорди.

Я думав про друга Лани, такого ж як і я. Уся свідомість і підсвідомість була заповнена думками про нього. Це здавалося чимось неймовірним. Я хотів про стільке розпитати Лану. І для початку, хоча б як його звуть? Якій він? Як виглядає? На якій мові розмовляє? Я зовсім нічого не встиг дізнатися! Вже зараз, чекав в вечора з нетерпінням. Чекав коли вони мені зателефонують.

Скоріше хотів опинитися вдома, бо відчував на собі колючі погляди людей. Такi ж колючі, як i коричневий браслет з сталевими шипами на моїй руці. Iнодi менi здавалося, що я залюбки б вдарив цими колючками якогось гопника по пиці, за можливості. Якоб мене загнало у глухий кут бидло. Хоча, я все ж вирішив для себе остаточно бути пацифістом. Пацифістом… Бути?

Ввечері подзвонила Лана. Ми довго з нею розмовляли, і потім, я нерішуче запитав про «нього». Я вийшов на вулицю, ходячи по двору, не знаходячи собі місця. Дивився на зоряне небо і слухав, те про що мені розповідала подружка. Так, крок за кроком, слово за реченням, я і дізнався про те, що: « Звуть його Рійандр, йому 16 років. Він добрий і хороший, гарний. Розумний, багато читає. І про те, що він – Один, як і я, можливо навіть, на ціле місто. І ще таке невеличке, як Інгулець!

- Неймовірно чути, що у такому місті є такий…

Я доторкнувся до гілки дерева з листям. Це була слива.

- Так, я сама у шоці була, коли дізналася. Все запитувала у себе, невже правда, у нас в Інгульці?!

- І… Невже йому не самотньо, Одному?.. Я питаю, тому сам знаю, як це жити одному, коли усі поруч однакові, і немає нікого, хто б міг розділити із тобою кохання. Усі лише дивляться на тебе із жахом чи посмішкою, кожен з них, де б ти не був, чи у автобусі, чи на вулиці, чи у школі – всюди товчінь однакових людей, і жодного такого як і ти, - усі нормальні. І тільки я один такий. Тож?.. - запитав я.

- Цього я не можу знати… - відповіла вона.

Я вагався, але запитав ще про одне.

- З нього там хоч не знущаються? Інколи навіть у Нікополі можуть гнати із мене… - сумно я видихнув. – Тому що місто ж у вас невеличке… Люди ще більш консервативні, більш бикуваті…

- Та так, теж усі сміються з нього, але він хороший, - не зважає на них. Можна сказати навіть, пробачає їм їх.

- Ось як! І я такий, - зрадів я.

Так ми ще довго розмовляли, і увесь час я дивився на зорі, що виринали із під гілок і листя квітучих слив… Я був дійсно дуже піднесений, дуже радий що познайомився із такою подругою, і можливо, познайомить мене з тим, кого я зможу покохати…