Слава ЗСУ!

— А я гадав, ти така собі добра дівчинка, католичка.

— А я і є дівчинка. І добра.

Вона зазирнула мені в очі — мовляв, спробуй заперечити! — і всміхнулася. Я теж
відповів їй усмішкою, але спитав, а як же хрестик, та ще й на запаяному
ланцюжку. Вона пояснила, що хрестик належав її матері й носить вона його на
пам'ять про неї, а не з релігійного обов'язку.

Потім ми заговорили про нас самих.

— Олівере, Олівере, я казала вже, що кохаю тебе?

— Ні, Джен.

— А чому ти не питав?

— Щиро кажучи — боявся.

— То спитай тепер.

— Ти кохаєш мене, Дженні?

Вона подивилася мені в очі й спитала — звісно, не для того, щоб ухилитись од
відповіді.

— А як ти гадаєш?

— По-моєму, кохаєш. Здається. Схоже на те.

І поцілував її в шию.

— Олівере!

— Що?

— Я не те, що кохаю тебе.

О, господи, знову за старе?

— Я дуже, дуже тебе кохаю.

6

Я всім серцем люблю Рея Стреттона.

Ні, він не геній і не зірка футболу (надто важко бігає), але кращого товариша по
кімнаті, кращого приятеля не знайти. На випускному курсі в нього, сіромахи, було
собаче життя! Куди він дівав себе, де готувався до лекцій, коли я вивішував на
клямці наших дверей краватку (традиційний знак: «не заважати»)? Щоправда, він не
надто переобтяжував себе навчанням, але бодай зрідка мусив таки готуватися! Ну,
читати він міг, скажімо, в університетській бібліотеці або в навчальному корпусі
чи, зрештою, в нашому клубі. Але де він ночував по суботах, коли ми з Дженні,
нехтуючи університетськими правилами, до ранку лишались у гуртожитку? Певно,
просився на нічліг до сусідів, і ті пускали його на кушетку чи на диванчик —
якщо, звісно, самі не мали відповідних планів.

Але яку винагороду він мав за це? Раніше я, бувало, ділився з ним найменшими
подробицями своїх амурних подвигів. А тепер він був позбавлений цього
незаперечного привілею товариша по кімнаті. Більше того, я навіть не
признавався, що ми з Дженні — коханці. Просто казав, коли мені потрібна кімната
— і по всьому. А там хай думає, що хоче.

— Слухай, Берретте, ви з нею займаєтеся отим самим чи ні? — допитувався він.

— Реймонде, прошу тебе, як друга: не чіпляйся до мене.

— На бога, Берретте, щодня по обіді ви замикаєтесь до ночі, в п'ятницю й суботу
замикаєтесь на цілу ніч — чим же ви займаєтесь, якщо не отим самим?

— Коли тобі все ясно, нащо питати, Рей?

— Бо це шкідливо для здоров'я.

— Що саме?

— Вся ця ситуація, Ол. Сам подумай, такого ж іще ніколи не було: ти крутиш
шури-мури, а старому Реєві — ні слова, ні півслова. Це ж не по-товариському, сам
подумай! В цьому є щось непристойне! На бога, Ол, які такі штучки вона вміє, що
ти навіть говорити про них боїшся?

— Розумієш, Рей, коли люди по-справжньому кохають одне одного...

— Кохають?!

— Будь ласка, не вимовляй це слово як лайку.

— Невже тобі надало закохатися? В твоєму віці? Господи, господи, мені страшно за
тебе, старий.

— Чому?

— Сам подумай, чим ти важиш! Свободою! Незалежністю! Життям!

Сердешний Рей. Він щиро вболівав за мене.

— Що, старий, боїшся втратити товариша по кімнаті?

— Поки що в мене їх стало на одного більше — вона ж бо тут днює й ночує.

Я вдягався, збираючись на концерт, тож діалог цей мав от-от урватися.

— Не переймайся, Реймонде. Ми з тобою ще наймемо квартиру в Нью-Йорку. Щоб
кожного вечора — нові дівчата. Все, що задумали, зробимо!

— Як же тут не перейматися, Берретте. Ця дівчина заарканила тебе.

— Ну, так уже й заарканила,— відказав я, поправляючи краватку й прямуючи до
дверей.— Такого, як я, заарканити не просто.

Стреттон, однак, не вгавав.

— А все ж таки, Оллі...

— Що?

— Ви оте саме робите, га?

— О господи, Стреттоне!

На цей концерт у Данстер-хаусі я йшов сам, без Дженні. Я йшов слухати її гру —
соло на клавесині в П'ятому Бранденбурзькому концерті Баха. Звичайно, доти я вже
не раз слухав, як вона грає, але не в публічних виступах і не в складі ансамблю.

Боже, як я пишався нею! Як на мене, вона не зробила жодної помилки.

— Ти грала просто геніально,— сказав я їй після концерту.

— Це показує, як ти знаєшся на музиці, Шпаргалето.

— Мені моїх знань вистачає.

Ми вийшли з Данстер-хауса. Був ранній квітневий вечір, один із тих вечорів, коли
починаєш вірити, що весна таки прийде колись і в Кембрідж. Поряд ішли її колеги
(серед них і Мартін Девідсон, який на кожному кроці кидав мені під ноги невидимі
бомби), тож я не міг розпочати дискусію з приводу нотної грамоти.