Слава ЗСУ!

В середині другого періоду ми перегравали дартмутців за рахунку 0:0. Цебто ми
вдвох з Дейві Джонсоном уже пристрілялися до їхніх воріт і мали от-от вгатити
шайбу в сітку. Зелені[Традиційний колір Дартмутського коледжу.] , видно, відчули
це й стали зловживати силовими прийомами. Певно, вирішили відкрити рахунок
зламаним кісткам, перше ніж ми відкрили рахунок голам. Уболівальники вже
навісніли, жадаючи крові. У хокеї це не фігуральний вираз: тут публіці подавай
або кров, або гол. Дбаючи про свою репутацію, я не відмовляв їй ні в тому, ні в
тому.

Ел Реддінг, центральний нападаючий дартмутців, прорвався в нашу зону, я блокував
його корпусом, одібрав шайбу й повів її низом. Ліворуч ішов Дейві Джонсон, але я
вирішив сам провести її до воріт, бо знав, що воротар зелених побоюється мене —
я давав йому гарту ще тоді, коли він грав за Дірфілд. Ударити, однак, мені
завадили двоє їхніх захисників — вони насіли на мене, і щоб не втратити шайбу,
довелося пройти повз ворота. Там ми втрьох і застопорилися, тільки ключки
грюкали по бортику й по ногах. У таких випадках тактика в мене одна: молотити
щосили по всьому, що має колір противника. Десь між нашими ковзанами лежала
шайба, але в ту мить нам було не до неї: ми гамселили один одного.

Суддя дав свисток.

— Дві хвилини штрафу!

Я озирнувся. Він показував пальцем на мене. Штраф? Мені? За віщо?

— Слухайте, що я такого зробив?

Він наче й не почув — обернувся до суддівського столу, гукнув: «Сьомий номер,
дві хвилини» й помахав руками.

Я ще трошки покомизився, але так, для годиться. Публіка чекає від тебе протесту,
хоч би яким явним було твоє порушення. Суддя нетерпляче відмахнувся від мене, і,
обурено хитаючи головою, я поїхав на відсидку. Стукіт моїх ковзанів по
дерев'яному настилу заглушило радіоповідомлення:

— Штраф гравцеві Гарварда Берретту. Дві хвилини за затримку.

Болільники затупотіли, хтось крикнув, що в суддів батьки не на тому місці, хтось
додав, що вони й совість свою пропили. Я сидів, відсапуючись, утупившись очима в
підлогу: не хотілося дивитись, як дартмутці, користуючись чисельною перевагою,
давлять наших.

— І не соромно вам сидіти, коли ваші товариші грають?

Я впізнав голос Дженні, але удав, ніби не чую, й загорлав разом з усіма:

— Гар-вард, впе-ред!

— Поясніть, чим ви завинили?

Як-не-як — вона була моя гостя, тож довелося обернутись і відповісти:

— Тим, що перестарався.

Тут я знов прикипів очима до поля, на якому наші на превелику силу відбивали
атаки Ела Реддінга.

— Це не дуже ганебно?

— Дженні, будь ласка, дайте мені зосередитись!

— На чому?

— На тому, як я рахуватиму кістки паскуднику Елу Реддінгу!

Розмовляючи, я весь час дивився на поле: хай хлопці бачать, що я — з ними!

— Для вас не існує правил?

Я не зводив очей з нашої зони — вона аж кишіла зеленими. Господи, скоріше б
туди! А Дженні тим часом не вгавала:

— Ви й мені коли-небудь «порахуєте кістки»?

Я відповів не озираючись:

— Якщо не замовкнете — зроблю це навіть тепер.

— То краще піду звідси. До побачення.

Коли я згодом оглянувся, її вже не було. Я підвівся, шукаючи її поглядом, але в
цю мить почув, що відсидка скінчилася — й махнув через бар'єр на поле.

Публіка привітала мене радісним ревищем. «Бер-ретт, впе-ред! На-ша бе-ре!» Хоч
би де Дженні ховалася в ту мить, не чути скандування на мою честь вона не могла.
Тож хай собі ховається.

А все ж таки — де вона?

Ел Реддінг ударив-таки — і як ударив! — але наш воротар відбив шайбу на Джіна
Кенневея, а той відпасував її низом у мій бік. Розганяючись до неї, я дозволив
собі скинути оком на трибуну — і побачив-таки Дженні.

Але наступної миті сидів на льоду.

Двоє зелених негідників з розгону врізалися в мене й збили з ніг. Ганьба!
Господи, яка ганьба! Щоб Берретта посадили на сідниці! Я чув, як з горлянок тих,
хто прийшов підтримати нас, вихопився стогін, як кровожерливі дартмутські
уболівальники завели:

— Так їх! Отак їх! Бий по ногах їх!

Що подумає Дженні?

Дартмутці знову провели комбінацію коло наших воріт, і воротар знову відбив
їхній удар. Кенневей послав шайбу Джонстонові, а той передав мені (я на той час
уже підвівся). Публіка наче збожеволіла. Гол назрівав! Я прийняв шайбу й кинувся
з нею до зони зелених. Двоє захисників виростали в мене перед очима.