Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
— Грегу, становище доволі кепське. Тут нічого робити. Хіба що ходити туди й сюди і розмовляти між собою. Ти знаєш історію про диваків, яких запустили в космос? Вони зсунулись із глузду задовго до того, як померли з голоду. Я не знаю, Грегу, але навіть від світла цих ламп мені стає не по собі.
Запала тиша. Згодом почувся тихий голос Пауелла:
— I мені так само стає не по собі. Ти що відчуваєш?
Рудоголовий повернувся.
— Почуваю себе якось дивно всередині. Ніби все в мені тремтить, якась внутрішня напруга. Важко дихати. Я просто не можу стояти.
— Гм-м. Ти відчуваєш вібрацію?
— Що ти маєш на увазі?
— Сядь на хвилину і послухай. Ти не чуєш цього, але відчути можеш. Скрізь усе вібрує. Вібрує весь корабель, і ми разом з ним. Прислухайся.
— Так, так. Що б це могло бути, як ти гадаєш, Грегу? Тобі не здається, що це ми?
— Може бути. — Пауелл повільно погладив вуса. — А може, це двигуни корабля. Можливо, йде підготовка.
— До чого?
— До міжзоряного стрибка. Може, він наближається, і дідько його знає, що це таке.
Донован замислився на якусь мить і сердито сказав:
— Якщо це станеться, хай так і буде. Але ми повинні боротися. Принизливо чекати склавши руки.
Десь за годину Пауелл подивився на свої руки, що лежали на поруччі стільця, і сказав з крижаним спокоєм:
— Доторкнись до стіни, Майку.
— Вона дрижить, Грегу, — сказав Донован, приклавши руку до стіни.
Навіть зірки здавались тьмяними. Створювалося неясне враження, ніби велетенська машина набирає потужність, що передається стінам, акумулює енергію для могутнього стрибка, вібруючи з страшенною силою.
Воно почалося несподівано, з болючого удару. Пауелл напружився і ледь не вилетів з крісла. Його погляд вловив Донована, який слабко скрикнув і зник з поля зору. Щось корчилося в нього всередині, боролося проти холоду, що поступово обволікав його.
Щось відірвалося і закрутилося миготливою плямою світла і болю. Воно падало… і завертілося.
…і падало вниз,
…у тишу.
Це була смерть!
Це був світ нерухомості і байдужості. Світ мороку і непритомності, темряви, тиші і безформної боротьби.
I передусім це було усвідомлення вічності.
Він був тоненькою білою павутинкою свого “Я” — холодною і переляканою.
Тоді почулися слова. Скрадливі і лункі, вони гриміли над ним у шумовинні звуків.
— Чи підібрали ви собі труну? Чому б не попробувати розсувні труни Морбіда М. Кадавера? Вони виготовлені за всіма правилами науки, добре припасовані до форми тіла і збагачені вітаміном Ви Користуйтесь зручними трунами Кадавера. Пам’ятайте, ви… помрете… на довгий… довгий… час!
Це були і не зовсім звуки, але що б це не було, воно завмерло в єлейному лункому шепоті.
Біла павутинка, якою міг бути Пауелл, вільно плавала в ілюзорному світі, що існував довкола, і впала, коли став наростати пронизливий крик сотень мільйонів привидів, сотень мільйонів голосів сопрано, що переростали в крещендо.
Шалений звук ніби по спіралі переростав у ревіння надзвукового літака і знову віддалявся.
Біла павутинка затремтіла від пульсивного болю. Згодом заспокоїлася.
Голоси були звичайні. Багато голосів. Це був шум натовпу. Вирування юрби швидко проносилося повз нього і над ним, залишаючи за собою обривки фраз.
— Для чого вони це роблять, хлопче? У тебе змучений вигляд…
— …гарячий вогонь, я гадаю, але в мене є справа…
— …я зробив рай, але старий святий Петро…
— Ні, я пішов з хлопцем. З ним мав справу…
— Гей, Сем, ходімо з нами…
— Ти дістав люльку? Вельзевул каже…
— Ідеш далі, моє чортеня? А в мене побачення з Са…
I над усіма цими обривками фраз виникло громове ревіння, що заглушало все:
— Поспішайте! Поспішайте! Поспішайте! Ворушіться і не змушуйте нас чекати, за вами велика черга. Підготуйте посвідчення і перевірте, чи стоїть на них штамп з дозволом Петра. Подивіться, чи ви вже біля вхідних воріт. Там для всіх вас вистачить вогню. Гей, ви, там унизу. Займіть своє місце в черзі, а то…
Біла павутинка, що нею був Пауелл, знову розпрямилася, і він відчув гострий дотик вказівного пальця. Усе це вибухнуло в райдугу звуків, що падали на розпаленілий мозок.
Пауелл знову опинився на стільці. Він відчув, що тремтить.
Очі Донована були широко розплющені, ніби дві великі голубі кулі.
— Грегу, — прошепотів він крізь сльози. — Ти помирав?
