Слава ЗСУ!

Він взяв олівець і намотав на нього паперову стрічку. З шухляди стола дістав звичайне шевське шило і проколов папір. Зняв смужку з олівця і знову розгорнув перед моїми очима: вздовж «лінії часу» з'явилася низка акуратних дірочок.

Бачите? Оце, якщо хочете, і є «ворота часу» або, краще сказати, «лазівки», через які можна перестрибувати поміж витками спіралі. До того ж, зауважте, не в будь-яку крапку часу, а саме в ту, яка розташована навпроти на сусідньому витку, тобто на один виток у минуле чи у майбутнє... Так що ваша м-м-м… жіночка просто потрапила в таку часову вертикальну «лазівку».

Я спантеличено втупилася у «лінію часу». Одна пара проколотих ним дірочок ніби навмисно припадала на дві дати «1980» і «2010».

Тепер зрозуміло? посміхнувся він, зібгавши смужку.

Я кивнула. Пояснення «на пальцях» здалося досить простим. Але мене хвилювало ще дещо:

А... а чому це трапилося саме з нею? Вона звичайна, пересічна громадянка… Чи таке може трапитися з кожним? Що для цього потрібно?

Не знаю. Це загадка. Якби я знав, то і сам би так мандрував, усміхнувся він. Розумієте, простір-час то все-таки не смужка паперу. А кожна людина такий складний механізм... Можливо, їй просто пощастило.

П-п-пощастило... з іронією повторила я.

Саме так! кивнув він. Нехай сміливо користується шансом. І нікому про це не розповідає. Така моя порада.

А скільки разів можна скористатися такою «лазівкою»? запитала я.

Він здивовано поглянув на мене:

А хто ж може знати, скільки людей повернулося, а скільки лишилося там? Такої статистики немає. І бути не може!

Пригадується, що минулого разу я вислуховувала його коментарі, як суцільну маячню, і що її було більше, то краще: папір терпить, народ читає, «контора» пише. Якби ж знати, що сама втраплю в таку халепу! Тепер вже він дивився на мене, як на несповна розуму, навіть запитав:

А ви що, дійсно захопилися цими дослідженнями?

Я підтвердила.

Він сумно похитав головою:

Це як хвороба, стережіться… Я нею вже перехворів. І досить серйозно. На жаль, тепер мене ніщо з того не тішить.

Чому? здивувалась я.

Перестав вірити. Адже теорія мусить підтверджуватися практикою.

Пригадується, ви говорили про свої зустрічі з Сервантесом… посміхнулась я.

Говорити з Сервантесом досить просто… Він кивнув на книжкові полиці.

Отже, тоді він брехав мені. Тепер я брешу йому…

Я була розчарована.

Вирішила більше ні про що не питати.

Так, сказала я, аби не мовчати. Втратити віру це прикро… Він уважно поглянув на мене. З часом втрачаєш все. Віра йде останньою. Багато років я мріяв довести, що мандрувати в часі можливо. І страшенно бажав цього. У вас були на те якісь особисті причини? не втрималась я від запитання. Ніяких, зітхнув він, ніяких, крім бажання зробити переворот в науці. Але тепер я думаю: все, що ти робиш, мусить мати значне підгрунтя. Якийсь сенс. У мене його не було. Можливо, у вашої дописувачки він є. А що вона про це говорить?

Ви завжди жили самі? запитала я, зробивши вигляд, що не почула останнього запитання. Вдаватися до одкровень не хотілося, а вигадувати нову історію лінь.

У мене купа друзів, знизав плечима він.

А родина?

Батьків своїх я не пам'ятаю, я був малим, коли вони загинули. А якщо ви маєте на увазі шлюб, то… Він замислився і додав: Знаєте, я ніколи не сприймав стосунків як форму спільного існування…

Тобто?

Якщо ви цього не розумієте, то, мабуть, щаслива людина… А ви щаслива? додав він.

Я знизала плечима:

Мабуть… Так. Не знаю… А ви?

Він долив у чашки вже охололого чаю, зробив іще кілька необов'язкових рухів поправив скатертину, змахнув з неї крихти печива. Певно, я лізу не в свою справу. Мені стало ніяково.

Я підвелася.

Дякую за корисну інформацію.

Він також підвівся і хитро посміхнувся:

Історія вашої дописувачки, про яку ви говорили, це чергова «качка» для читачів газети?

Так, зараз це модно «битви екстрасенсів», викрадення інопланетянами…

Але я не сказав вам нічого нового.

Авжеж, не дуже люб'язно буркнула я, забираючи зі столу диктофон.

А ви не увімкнули свій апаратик… лукаво зауважив він, вказуючи очима на диктофон.

Мої щоки стали червонішими за стиглі помідори. Він сказав правду диктофон я поклала так, для антуражу. Випереджаючи моє жалюгідне белькотіння, він весело поглянув на мене.

Це все, про що ви хотіли дізнатися?

Не все!

А чому ж ідете?

Тому що ви сказали, що все це маячня. Чи є сенс питати…

Але ж, я бачу, ви не дуже задоволені нашою бесідою… наполягав він.