Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
— Пане полковнику, всі мої хлопці кажуть, що треба передати!
Мізерниця відклав люльку вбік, відмахнувся від диму, від якого йому на очі аж сльози набігали, і знову уважно подивився на козака. Щось немилосердне прочитав у цьому погляді Дерикіт, але душа його була зайнята зараз одним: як дати знати гетьманові про своє відкриття на Дунаї та поза Дунаєм.
— Моє тобі завдання, — урочисто мовив Мізерниця. — Негайно, не даючи ні собі, ні коням спочинку, летіть на Січ!
— Я й п’ятеро козаків, які були на Дунаї й за Дунаєм?
— Ні, всі до одного!
— Нетудихата трохи заслаб…
— Вилікується на Січі!.. Негайно!.. Чого сидиш?
— Я стою!
— Ну, так чого стоїш?! Треба мчати на Січ! Гетьман про це все здогадується, але про це все треба й знати! І точно!
— Я би на вашому місці, пане полковнику, з двадцятьма сотнями козаків пішов зараз за Дунай — і, поки там яничари й сеймени тільки збираються до походу, побив би всіх.
— Двадцять сотень на двадцять тисяч?
— Вони ж поки що не готові! Вони не думають, не чекають і зброї не мають!
— Ось так! — знову засмалив свою дурну люльку Мізерниця. — Про все розкажеш гетьманові. Може, пришле ще сотень з двадцять козаків. Тоді й нападемо!
— Тоді вони будуть уже готові до походу! Треба зараз!
— Що я можу зробити зараз? У мене дев’ятнадцять сотень. Без твоїх хлопців. Не зможу!.. Ти от що, — поклав люльку вбік Мізерниця, бо знову сльози набігли на очі, — будеш їхати на Січ через урочище Темне?
— Та певне ж… А зрештою, є трохи пряміша дорога — через Орішки…
— Їдь через Темне!
— Чого?
— Там тебе чекатимуть хлопці гетьмана.
— А звідки це ви знаєте?
— Знаю! Мені, ще коли ми йшли сюди, сам Дорошенко сказав!..
— А—а–а! — полегшало Дерикотові на душі. — Тоді добре…
І Дерикіт зі своєю сотнею, навіть не встигши перекинутися кількома словами з іншими козаками та сотниками, помчав на схід…
В урочищі Темному хлопців гетьмана Дорошенка не виявилося. Зате виявилися татари. Не Шагінові, а Канте—мірові. І видно було по всьому, що вони на козаків чекали. Тут же почали запрошувати до дастархану.
— Спасибі, але. нам ніколи, — відповів Дерикіт. — Будемо їхати назад — заїдемо!
— Ні, ти сядеш з нами за дастархан, — відповів татарин з нашивкою турецького ода—баші.[19]
І тут же всі, хто стояв за його спиною, оголили шаблі…
— Хлопці, вперед! — гукнув Дерикіт і кинув свого коня просто на татарів.
І тут же задзвеніли шаблі!.. Загриміли постріли!.. Заіржали поранені коні!.. Закричали люди!..
І закружляла люта січа. Сотня козаків — проти тисячі ворогів, які чекали на них, які навмисно засіли в урочищі Темному, щоб перестріти хлопців Дерикота й не пустити далі. Про це Дерикіт здогадався одразу, як почався бій. Татари були готові до бою і розмову про дастархан завели тільки тому, щоб приспати пильність козаків… Ех, треба було б їхати через Орішки! Треба б! Так полковник же наполіг, щоб їхали саме через урочище Темне… Щось темне й лихе було в цій його пораді… Як дасть Бог вирватися з цього пекла, то він, Дерикіт, скаже Мізерниці просто в вічі, що він погнав козаків у пастку!
Спочатку козакам удалося пробитися до краю урочища і стати в коло. Так вони відбивалися від ворогів години дві. Проте сили танули. Хоч і падали татари один за одним, але гинули й козаки…
— Отамане, — прошепотів Нетудихата. — Треба пробитися бодай одному. Треба передати гетьманові нашу таємницю, бо чує моє серце: полковник не передасть! Зрада, отамане! Хіба не бачиш?
Зрада! Дерикіт бачив, що зрада, й напружено думав над тим, як урятувати бодай одного козака, який би зміг донести Дорошенкові оту недобру вість про Дунай — та й про Мізерницю…
Але порятунку не було.
— Хлопці, пробиваймося до кручі! — гукнув Дерикіт. Круча була недалеко. Він, Дерикіт, запам’ятав її ще відтоді, як козаки їхали на Дністер. Там, під кручею, є щось схоже не то на борсучі, не то на лисячі нори. Може, хтось із козаків там сховається, а потім таки вибереться ізвідти й добереться до своїх, на Січ!..
І хлопці почали пробиватися до кручі. Повільно йшли, втрачаючи товариша за товаришем, обливалися кров’ю, але знали: треба дійти, що б там не було!
Та й під кручею легше буде вести останній бій…
І пробилися вони до кручі, і було їх уже зовсім небагато—з півтора десятка поранених козаків. І саме тут ударом татарської шаблі відбатувало Дерикотові пів правої руки. Нетудихата зняв свій очкур і перев’язав руку вище рани — щоб кров не текла.
— Ну й добре, отамане, — прошепотів він. — Ти вже воювати не зможеш — лізь у борсучу нору. А я тебе прикидаю!..
