Слава ЗСУ!

підхопив Ляскало, і всі почули, що й він не тільки добрий рубака, а й співака завзятий. І тоді заспівали всі:

Що всіх бурлак скликає!

Полинула пісня до моря… Ось десь тут, на березі, й доведеться їм, молодим і старшим, чорнявим та рудим, високим та низьким, скінчити свій вік…

Ой що ж бо то та й за бу—у–рла—ака, Що—о всі—іх бурла—а–а—к склика—а–а—є!

Процокотіли копита поряд. Якийсь турецький баші наздогнав групу приречених до смерті та їхніх конвоїрів. Відвів убік яничарського юзбаші і почав з ним про щось говорити.

Ой, як ріжуть тіло турецькі пута з сириці! Руки, зв’язані за спиною, давно вже поніміли. Ну, та яка вже різниця? Все одно — смерть!

А далеко десь — Україна!

А море — таке гарне, таке красиве, і хвилі на ньому — мов мережка…

І ніякого над тим морем чорного ворона…

Та все одно тільки про чорного ворона й співається пісня. Не придумали ще пісні про Дорошенка та про його славне, хороше військо запорозьке!..

Юзбаші дав команду зупинитися.

Що? Просто тут будуть розстрілювати їх? Ах, як шкода! А думалося: ще трохи пройдуть понад морем…

Стали козаки. Дивляться на яничар. Яничари стоять з рушницями—гаківницями, такими ж, як і в козаків. Тільки нині козаки беззбройні, та ще й з пов’язаними руками.

Юзбаші дав команду яничарам стати напроти приречених. Стали.

Тоді юзбаші сказав по—турецьки:

— Володар галери і друг каймакана, а також найліпший друг Джанібека—Герая й Кантеміра Дивеєва Абу Ахмад—баші приніс мені папір, з якого я бачу, що він може купити приречених до розстрілу розбійників—козаків. Він дає мені за кожного з вас, гяури, по двадцять курушів.

Турецький баші з дивовижним арабським ім’ям та прізвищем Абу Ахмад ібн Аль—Джасас закивав головою й бородою і тут же вручив юзбаші мішечок з курушами.

Юзбаші урочисто заявив:

— Ці гроші буде порівно розділено між мною та моїми воїнами. А ви, найшановніший Абу Ахмад—баші можете брати собі своїх майбутніх веслярів!

Баші з арабським іменем швидко закивав і миттю опинився на коні — Яремко аж здивувався, як такий поваж ний баші може отако: р—р–раз — і в сідлі? Хтось із його знайомих теж так хвацьки стрибав у сідло! Хто?

То що це виходить? Вони викуплені — і тепер підуть на галеру веслярами? Отже, смерть відступила й на цей раз?

Баші з арабським іменем махнув рукою і погнав своїх невольників далі берегом.

А потім підвів до якоїсь печери. Озираючись, козаки пішли туди…

У печері він вийняв ножа і почав розрізати пута на руках козаків. Робив цю справу мовчки. За кілька хвилин упорався.

Яремко стояв і намагався поворухнути бодай одним пальцем. Сириця так перетисла жили на руках, що вони затерпли, а шкода: можна було б кинутися на цього чортового турка та й задушити в цій печері — ач, знайшов собі робітників! Але подумав: він же подарував нам життя! І за це — спасибі!

— Я теж такої думки, — мовив Ляскало. — Хай живе турок!

— Еге ж! — додав Цабекало. — Хоч і тяжко буде на галерах — а все ж надія…

Турок з арабським іменням викресав вогню, запалив свічку.

Повернувся до козаків і сказав українською мовою:

— Ходімо за мною!

Куди? В яму? В підземну дірку? Навіщо?

— Берегом не можна! Там далі — яничари. Вони вас не пропустять!..

Чоловік явно старався говорити не своїм голосом, але щось дуже знайоме було в його голосі.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ, який змусить чительника повірити в потойбічну силу…

І раптом турецький баші відкинув з лиця кобеняк, опустив униз свічку, прикрив її полум’я рукою…

Щось дуже знайоме знову озвалося у найдальших глибинах Яремкової пам’яті, — але що саме? Зараз не було часу думати над цим. Треба було вирішувати: чи йти за турком у печеру, чи йти на смерть. Що їх чекає: порятунок чи хитра пастка?

Турок раптом вишкірив зуби і промовив:

— То що, Яремку, будемо фуга самотем петере?

— Пішки чи екво вегі? — мимоволі вирвалося з вуст Яремка — і тільки після того він відчув, як у нього від містичного жаху піднялася вгору чуприна.

«Фуга самотем петере» — це ж улюбленою латиною козака Тимоша Клюсика означало: «Шукати рятунку у втечі». А «екво вегі» — «їхати верхи»! Шість літ тому в Києві, коли за Яремком гналися люди сеньйора Гаспареоне, запорозький козак Тиміш Клюсик, колишній спу—дей братської школи, виручив його, посадив на свого коня і хутко домчав до Лаври, де був тоді Олександр Чорногорський — султан Ях’я. Як вони тоді летіли крізь ніч і як услід їм гналися крики та постріли!