Слава ЗСУ!

— Що скажуть доводці сипахів?

— Те ж саме. Треба негайно нищити цих ляхів. Якщо ми сьогодні чи завтра не знищимо їх, то післязавтра їх може стати удвоє більше. Вони — на своїй землі! Наберуть гольтіпак з усіх усюд, — а воювати вони вміють!..

Бекір—баші згадав, що казав Устреб—паша — великий візир: «Не треба порушувати мирний договір». Еге ж, не порушиш його, як поляки вийшли просто, наче з ними домовлялися про зустріч у цій місцині!

Доведеться, очевидно, піти на явне порушення договору…

— Чи готові до бою наші гармаші? — запитав Бекір—баші.

— Готові, — була коротка відповідь.

Що ж, треба зараз, поки армія не втратила наступального пориву, віддати наказ про перехід Бугу й знищення польського регіменту. Якщо яничари перейдуть ріку трохи вище по течії, перетнуть дорогу і притиснуть поляків до ріки, то сипахам легше буде порубати їх на капусту. Шкода, що не доведеться нікого брати в полон, можна було б добрий викуп мати! Але справа не в викупі. Навряд чи вдасться знищити всіх поляків — хтось та втече! І піде галас по всьому Ляхистану про порушення турками мирного договору!..

А крім того, щось іще заважало Бекірові—баші почувати себе у спокої…

Ах, так, ці розбійники—козаки!.. Де вони? Ото тільки двічі стрельнули та й розлетілися по степу?

Начальник розвідки сказав коротко:

— Козаки десь у степу поза нами. І, як на мене, готові кожної хвилини напасти.

— То що з того? — насторожився Бекір—баші.

— Треба бути обережними і не підставляти козакам своїх тилів. ‘

— А як з наступом?

— Я радив би почекати кілька днів…

Очі начальника таємної служби були спокійні й холодні. Він не радить — та й усе! Але ж…

Ні, Бекір—баші схиляється до того, що треба йти на знищення польського регіменту. Він погладив свою випещену бороду, смикнув себе за вус. Надходить хвилина остаточного рішення…

Позирнув лихим оком на начальника розвідки. І тут же при всіх запитав:

— Звідки поляки довідалися про те, що ми сьогодні маємо бути на Бузі?

Начальник розвідки навіть не опустив очей. Не злякався, отже, відповів тут же, при всіх:

— Напевне, круль Ляхистану має своїх джасусів у Стамбулі.

— А тут, серед моїх військ, під боком у тебе, їх немає?

— Думаю, що немає.

— Дивись, головою відповіси!

— Я відповідаю головою перед таємною дефтерханою Баба—Алі.

— І отже ти не хочеш щоб ми зараз перейшли Буг?

— Я хочу, щоб наше військо перейшло Буг, — терпляче пояснив начальник розвідки. — Але зараз я цього не раджу чинити.

— Чому?

Начальник розвідки ще не розтулив рота для відповіді, як раптом десь у тилу турецького війська, десь там, на заході, в темряві, залунали постріли, почулися крики. Всі в наметі завмерли. Всі вже приготувалися до того, що ось—ось Бекір—баші дасть наказ наступати — і загримить, і заволає, і застукоче, і задзвенить на сході, на Бузі (щоправда, не одразу, а через якийсь там час, може, навіть під ранок!). Аж тут загриміло, заволало, застукотіло й задзвеніло не на сході, а на заході, в тилу!

Це знову — козаки!

Нараду в шатрі Бекіра—баші було перервано. Треба відбивати нічний напад козаків…

Під ранок пройшов добрий дощ. Начальникові розвідки, якому Бекір—баші доручив далі вести переговори з поляками, довелося переправлятися через Буг на човні разом з двома яничарами — ріка після дощу піднялася, вбрід її було вже не перейти.

Саме про це й сказав начальникові розвідки, що перерядився в дипломата—парламентера, той самий Яцек Потенга, що вів переговори вчора. Він мовив:

— Сьогодні вашому війську річки вбрід не перейти. Вчора втратили зручну нагоду.

Начальник розвідки не вдостоїв жовніра відповіддю. Він тут же заявив:

— Хочу вести розмову з паном Стефаном Хмелецьким.

— Я маю всі повноваження від пана хорунжого, — тут же відповів високий і рудий поляк з трохи дурнуватою усмішечкою.

— Але ж ти — простий солдат, а я…

— Панові Хмелецькому видніше. Він доручив мені вести переговори.

— Я не можу вести переговори з людиною, яка не може віддати наказ своїм військам.

— Ви теж не можете. У вас є головний доводця — Бекір—баші. А ви — не Бекір—баші.

— Бекір—баші не приїде на переговори з Хмелецьким.

— Хмелецький теж не приїде. Так що доведеться вести переговори зі мною… Мушу сказати, що ми маємо досить часу. Оце зараз маємо весну, а далі буде літо, а там і осінь… Так що наговоримося доста…

— Як ви добре знаєте, — почав парламентер, проковтнувши чергову образу, — ми цієї ночі вас не тривожили. Чому ж тоді ваші козаки тривожили нас?