Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Яром–Долиною…

— Інтересно, — сказав Ляскало.

— Еге ж, — підтвердив Цабекало. — І все бігом, і все бігом!..

— Я написав донесення на Січ, до гетьмана, — сказав Андрій Закривидорога. — Передасте! Все, що його цікавитиме, розкажете усно… І ще одне донесення — до Йова Борецького, в Київ… Доведеться й туди з’їздити…

— Та доведеться, — погодився Яким Ляскало.

— Еге ж, — у тон йому мовив Мехтодь Цабекало. — З вітерцем…

— З вами поїде й оцей хлопець — Ярема Ціпурина, — показав Закривидорога на молодого козака. — Це — з товариства Недайборща. Він теж везе донесення, але — про свої справи… Бережіть одне одного, тримайтеся…

— Допоможемо, як буде потреба, чого ж… — вищирився Ляскало.

— Еге ж… — підтвердив Цабекало. — Ми — такі…

— «Егеж!» — перекривив мимоволі Закривидорога. — Ви там тільки не дуже затримуйтеся. Ну, день—два можна й побути, з товариством стрітися, але потім — щоб назад!.. Назад будемо йти через Умань. Якщо нас не буде в Умані — то, значить, у Ячакові… Ну, не в самому, а під ним… Буде нам про що з турками довгенько потрактувати… Та й в інших місцях деяка робота буде — там, де турки планували свої фортеці ставити… Ясно?

— Ясно, полковнику! — озвався Ляскало, закривши, нарешті, щербатого рота.

— Еге ж! — гигикнув Мехтодь Цабекало.

— Завтра вдосвіта — в дорогу!..

Якось по—особливому спокійно заходило далеке сонце. Андрій Закривидорога дивився на захід, а на душі щось тихенько—тихенько бриніло і повертало голову на північ — до Умані та її околиць…

Там, на півночі, є жіночий монастир, і є в тому монастирі людина з дивними очима. І звуть цю людину сестрою Єфросинією…

Сонце гріє, вітер віє, чорний ворон кряче… За тобою, яничаре, моє серце плаче… У туманнім березолі, у зеленім квітні Погубили мою душу дві зорі блакитні…

Він уже й не пам’ятає, від кого почув цю пісню, а пам’ятає лише те, що придумала її сестра Єфросинія з отого жіночого монастиря, де ігуменею — чесна мати Параскева…

Параскева казала, що цю жінку яничар силою взяв…

А чому ж тоді вона в пісні говорить про кохання?

Чи, може, ніхто в світі не знає, звідки воно починається, те кохання, й де кінчається воно?

У туманнім березолі, у зеленім квітні Погубили мою душу дві зорі блакитні…

А зараз уже не березень і не квітень. Зараз уже серпень. Кінчається літо, а їм, козакам, тут іще роботи й роботи…

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ, що оповідає про дивний і страшний сон Бібігуль та про сльози Фатьми—ханим

Бібігуль не приходила до тями. Отак лежала вже котрий тиждень. Лежала в темряві, на сіні, ніби мертва, і стара Фатьма, плачучи, клопоталася біля неї. Отці—єзуїти не знадобилися — вони потрібні були для розмов, — а з ким тут говорити, якщо людина лежить, мов мрець?!

Фатьма—ханим прикладала вухо до серця Бібігуль, намагалася розчути стукіт. Але стукоту не було чутно. Намагалася вона й почути дихання — дихання не було теж. Знаходила на руках і на скронях жилки, щоб намацати, як б’ється кров, — і не чула й цього!.. Бібігуль лежала, як мертва. І все ж не можна було назвати її мертвою, тіло її було м’яке, не скуте мертвотним холодом; коли Фатьма повертала голову дівчини в один чи другий бік, то голова вільно поверталася, коли Фатьма перекладала руки чи ноги, то вони перекладалися…

Через багато—багато літ учені знайдуть причини летаргічного сну. Однією з таких причин буде й велике нервове перенапруження, потрясіння, яке людина переживає в певних обставинах. Ось і Бібігуль, опинившись на грані життя і смерті, зомліла — і заснула на кілька тижнів…

В перші дні, коли отці—єзуїти сказали панові Сондецькому, що бранка не повертається до тями і, здається, вже померла, коронний стражник ходив, мов у воду опущений. Йому було шкода, що така красуня дісталася не йому, а сирій землі. Він запитав у отців—єзуїтів, чи потрібно відспівувати покійницю в церкві. Ті сказали, що відповідний похоронний обряд можуть вони відправити й у темниці, але покійницю треба обмити, одягти, покласти в домовину. Для цього потрібна допомога Фатьми… Стару туркеню було тут же покликано — і вона услід за от—цями—єзуїтами спустилася в темницю… Потім наносила води, запалила свічки, вигнала єзуїтів і, плачучи, взялася обмивати Бібігуль…

А Бібігуль нічого не чула. Спочатку вона справді була зомліла, але потім поволеньки прийшла до тями. Тільки не ворушилася: навіть очей розплющити — й то не могла. Вона чула — щоправда, мов здалеку, дуже здалеку, — як перемовлялися між собою отці—єзуїти, як говорили вони про те, що дівчина, здається, вмерла. Чула, як вони кололи їй руки булавками, — їй було боляче, але вона не могла ні відсмикнути руку, ні зойкнути. Не могла — і все…

Попередня
-= 72 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!