Слава ЗСУ!

— Лайдак, шельма! Не може бути!.. Але з полку папір... Які заходи?.. Де?.. А бодай вас відьми обсіли... бодай на вас рубця сухого не зосталося! Знову почнеться, спочити не можна буде й хвилини... А той презус⁴³ не їде та й не їде: орацію, мабуть, десь виголошує... А бодай тим усім ораторам язики попухли й у горлянці застряли!

Останні побажання судді стосувалися, звичайно, Янчевського, до нього-бо він послав гінця ще зранку й ждав пана презуса нетерпляче, але той не з’являвся...

Відчинились із внутрішніх покоїв двері до кабінету, і в них увійшла кошачою ходою дружина судді, пані Агата; вона була така ж чарівна, тільки щічки її стали пухкіші і бюст розвинувся розкішніший...

— А ти, мій котику, й не опав по обіді, а я все ждала,— заспівала вона солодким голосом, в якому чути було,; і скаргу, й досаду.

Не до того,—понуро буркнув суддя,—тут біс його знає, що заварюється знову... А ваш диявольський Демосфен не їде та й не їде...

— Як? Хто? Що? — стрепенулась пані, і в погляді її, спалахнувши, заіскрилася цікавість.

— Та що! Знову з’явився каторжний Кармелюк!..

— Гм...— розчаровано протягла пані,— ці Кармелюки набридли... Зрадієш інтересові, а вони всі фальшиві!

— А ти, моя дурнесенька, хотіла б справжнього? — І суддя приторкнувся рукою до ніжного, кругленького підборіддя своєї дружини, і його суворе, навіть дике обличчя роз-пливлося масною усмішкою, а вузькі очі геть сховалися під припухлими повіками.

— А звичайно! — засміялася пані Агата, відхиливши назад свою голівку, і золотисті пасма її волосся розсипалися й збігли з плечей світлою хвилею.

— Ох ти, шельмочка! — І суддя, пихкаючи, поплескав її по щічці широкою й дебелою долонею.— Ну, якщо в тебе азарт, то радій: тепер уже з’явився не фальшивий Кармелюк, а справжній... Ось із його полку папір одержано: сповіщають, що бестія не захотів київ і перёд самою карою втік, та й утік, звичайно, у свій край, де й раніше гуляв, а це означає — до нас, по сусідству...

Ой, як весело! — сплеснула руками Агата.

— Весело? Ост> як почнуться кругом грабунки та розбої, та поллється шляхетська кров,— побачиш, як буде весело... Доведеться облави робити, ловити в пастки того хлопського звіра...

— Чудово! І я на облаву поїду, неодмінно, неодмінно!..

Суддя тільки махнув рукою.

— Авжеж! Неодмінно... От і мені самому доведеться відправлятися та й попасти під ніж збойці... Га? Весело?

— Звичайно, веселіше, ніж так! Принаймні хоч відчуватимеш життя: страх підіймає енергію, красень розбійник примусить серце битися скоріше... Чудово, я в захваті!

— Та звідки ти взяла — красень? Пика, диявольська пика, та й годі!

— Еге, кажи! Мені пані Розалія передавала...— протягла принадливо Агата, примруживши свої лукаві оченята.

— А ти мені поменше інтимничай з Розалією! Я бардзо поважаю панство Фінгер і пані Розалію вважаю чарівною, але... але... в усякому разі, вона не є добра католичка... в голові в неї французький вітер гуде... Хіба не було якоїсь історії з таємничим графом...

Ха-ха! З Кармелюком!

Ну, це ще... чого не набрешуть... це неймовірно... А ось базікають тепер і про пана Янчевського...

— А що ж, і пан Янчевський дужий, ставний... З ним не може рівнятися її туша-маршалок!

— Ну, ну...— запихкав з хрипом суддя.— То, по-твоєму, можна дорідного чоловіка міняти на всякого дужого пройдисвіта?

— Ага! Злякався, котику? — зареготала Агата й заходилася лоскотати своїми тонкими пальчиками вигини вгодованої, м’якої шиї свого чоловіка.

Суддя, примруживши млосно очі, відкинувся на кріслі й почав солодко,-з присвистом дихати...

— Але ж! — схаменулась Агата...— Невже через цей папірець і твого презуса, пана Демосфена, буде відкладено сьогоднішній картярський вечір?

— Незручно ж...

— Нізащо! Не смій!! —дуже роздратовано тупнула ніжкою пані суддиха.— Для мене дябелка — єдина розвага, і я запросила вже постійних наших гостей.

— Гаразд, добро, моя пупопько!

В цю мить одчинилися задні двері, і козачок, появившись у них, сповістив:

— Якийсь вельможний пан хоче бачити йогомосць у справі.

— Хто такий? — здригнув суддя.

— Вперше бачу... Приїжджий, мабуть... Під’їхав на четверику впростяж, коло воріт виліз, а коней і повіз відправив до корчми.

— Дивно...— знизав плечима суддя.— Однак проси!

— А я побіжу переодягнуся,— заметушилась Агата й проворно прослизнула в свої двері,

XXXVIII

Хвилин через дві увійшов до кабінету літинського судді згорблений дід; він спирався на палицю, бо ноги його тремтіли від кволості; довга сива борода обрамляла бліде симпатичне обличчя, яке одразу ж викликало довір’я.