Слава ЗСУ!

— Хто єстесь?! — грізно накинувся на нього Рудковський.

— Хлопець... із... села... села...— затнулась Уляна і нараз зміркувала, що не знає й одного села з цієї близької місцевості. Серце її одразу впало, і холодний піт побіг гадючкою по спині... Та, на щастя, сам молодий пан вивів її із скрути.

— Із села, з села! — перебив він її.— Сам бачу, що не з міста! Та що ти тут робив? Як з’явився?!

— Ой паночку ласкавий, простіть, більше не буду! Мати хвора... в гарячці конає... солома вся вийшла... ні на чому й окропу зогріти... Я подумав: боже милостивий! Від того ж панові кривди не буде, якщо я сухих гіллячок зберу, щоб матусі...

— Що??? — закричав Рудковський, наступаючи на нібито хлопчика.— Як ти смів тут красти панське дерево?

— Не дерево, не дерево, паночку, саме ломаччя, ось хоч і подивіться: самі гіллячки та патички,

— Мовчи, щеня! — грізно перебив Уляну Рудковський.— Пустити вас у ліс, то ви й дуби з корінням повириваєте... І все те піде за гіллячки та патички... Ану, хлопці,— гукнув він нагоничам,— усипте йому з двадцять лоз, щоб знав, як красти панський ліс!

— На бога, пане, помилуйте! — скрикнула Уляна з непідробним жахом і кинулася в ноги Рудковсіжому, намацуючи в той же час за рукавом кинджал.

«Покінчу одразу з ним і з собою!» — мигнуло їй у голові. Але думка, що труп її викриє обман і що кумирові її на долю випадуть тортури й смерть, примусила її знову благати панича.

— Ой господи!.. Ой боже! Рятуйте, помилуйте... Поми-и-луйте! Я все... все,— зойкала вона не своїм голосом, впиваючись у ноги Рудковського; але страх нібито хлопця ще більше додав запалу молодому героєві.

— Не хочеться? — зареготав він.— От і слічно: вдруге не крастимеш. Всипте ж!

Гайдуки кинулись і вхопили хлопця за плечі.

— Пустіть... згляньтеся... помилуйте! — забилась Уляна, як божевільна, в руках гайдуків, але велетні держали її міцно і що менше за свого начальника схильні були до милосердя.

«Що ж це? Ганьба... загибель?!» — як блискавка, мигнуло в голові Уляни, і вона шалено рвонулася з рук катів; але ті цупко держали свою жертву, мов у залізних лещатах.

— Не втечеш, шибенику! — реготали зловтішно мучителі, скручуючи назад хлопцеві ліву руку, що на якусь мить була звільнилася.—Не^ втечеш! Бач, як звивається, наче вуж... Ану, стягай з нього свитку, щоб не заважала...

— Пропала! — зарепетувала в пориві одчаю Уляна, зраджуючи себе ще більше; та поляки під час боротьби не звернули уваги на її обмовку...— «Тепер не дадуть і покінчити з собою...» — Нетямлячись од страху, вона стала кусати гайдукам руки, щоб при цьому маневрі звільнити собі хоч на мить праву руку й устромити собі в серце кинджал...

— Ах ти, щеня! Кусатися? — заричав укушений гайдук.— Ламай йому руки... За горло души... Зривай усе...

— Царице небесна! — прошепотіла, втрачаючи останні сили, нещасна й, заплющивши очі, ждала катувань...

XLV1

— В чім річ? Чого так кричить цей хлопець?

Уляна розплющила очгй побачила молоду, гарну пані.

— Та це хлопчиська піймали: з лісу ніс хмиз,— відповів Розалії Рудковський.

— Але чого ж він так кричить і ридає?

— Звелів, йому всипати двадцять лов, * так він ніжиться й боїться... Нічого! Потерпить трохи, а шкура нова виросте!

— Це перший прояв шляхетської хоробрості? Знущатися з хлопчика? — з презирливою посмішкою зауважила Розалія.— Ні, я не дозволю бити хлопчика, він такий нещасний і гарнесенький... Та й провина його невелика: в’язка хмизу! Пху!!

— Але "якщо дозволити хлопам брати хмиз — вони розбестяться! — виправдувався присоромлений шляхтич.

— Який скнара! — знизала плечима Розалія.— Пан ліпше м«же скористатися з нього: розпитати хлопчика про розбійників. Якщо він збирав хмиз, то, можливо, бачив їх де-небудь.

— Вельможна пані поєднує в собі два образи — і Кіпріди, і Паллади! — захоплено промовив Рудковський, який проклинав у цю хвилину свою необачність і горів бажанням загладити невигідне враження і чимсь відзначитись.

Уже при першій появі пані маршалкової гайдуки зупинилися, вважаючи за непристойне шмагати в присутності вельможної пані. Не тямлячи себе від радості, прислухалася Уляна до діалога красуні в Рудковським; вона боялася вірити несподіваному порятунку, але її надія виправдалася.

— Назад! Пустіть його! — крикнув Рудковський гайдукам.— Ей ти, блазню, йди сюди та подякуй вельможній пані, що врятувала тебе від заслуженої кари! — підкликав Рудковський хлопчика, махнувши рукою.

— Хай вас бог благословить, ясновельможніа пані! — від душі скрикнула Уляна, і обличчя її зашарілося густим рум’янцем.