Слава ЗСУ!

— Ти знову за своє, Уляно! — досадливо промовив Кармелюк.— Не для грабежу й розбою штовхнула мене доля сюди, а щоб допомогти людям вибитися з польської неволі...

В цей час поблизу почулася хода, і з-за рогу показався Андрій.

— А що, все гаразд? — живо звернувся до нього Кармелюк.

— Слава богу, батьку,— відповів Андрій,— а от згадав я... ще днів два тому, а може, й більше... дав мені один дід якогось папірця тобі передати... а я й забув, засунув його в шапку... Може, щось і потрібне...

— Де ж він? — швидко спитав Кармелюк, підводячись із місця.— Ех, як же це ти так, Андрію! — докорив він товаришеві.— Адже даром ніхто йапірців не пересилатиме!..

— Винен, батьку! їй-богу, винен, зовсім з голови випало, ось зараз приліг на шапку, чую — шерхотить щось,— мовив Андрій, вивертаючи й виймаючи з-під підшивки в кілька разів складеного, пожмаканого й засмальцьованого листа.— Я туди,— от, і згадав...

Та Кармелюк не дослухав його виправдань. Вихопивши листа з рук, він розірвав конверта й розгорнув папір... Пробігши кілька рядків, Іван мимохіть опустив руку з листом і густо почервонів.

— Не може бути!..— скрикнув він і пожадливо заходився читати.

iXLIX

Уляна стояла поруч Кармелюка і відразу помітила хвилю-вання, яке охопило його, як тільки він прочитав перші рядт .

— Отамане, що сталося? — спитала вона стурбовано.

При цьому запитанні Уляни Кармелюк помітно зніяковів,

зім’яв листа й сховав його в кишеню.

— Нічого! — відповів він недбало.

— Наказу ніякого не буде? — спитав Андрій.

— Ні, йди!

Андрій пішов до товаришів,

— А лист же від кого? — спитала Уляна.

— Від давнього друга.

— Від давнього друга?.. Що ж він пише?..

— Та нічого цікавого...

— Чого ж ти так почервонів і скрикнув? — У голосі Уляни одверто прозвучало недовір’я.

— Та того, що зрадів. ^f — Чому?.. ^

В очах Уляни застрибали ревниві вогники.

— Тому, що він живий і здоровий...

— І, може, кличе до себе? Обманюєш ти мене, Іване... Скажи правду, від кого лист? — спалахнула Уляна.

— От пристала, їй-богу,— силувано усміхнувся Кармелюк.— Та кажу ж тобі: від попа одного, чи то пак,— затнув -ся він,— од солдата... мого полку... хоче до нас...

— Неправда твоя! *— скрикнула Уляна, і чорні очі її заблищали.— Обманюєш ти мене, не хочеш сказати правди!.. Слухай, Іване, ти знаєш, я ревнива, як сатана... Від самої думки про те, що ти можеш мене розлюбити, розум мені туманиться... серце розривається... Ну ось, послухай! — вона взяла Кармелюкову руку й приклала до своїх грудей, що бурхливо здіймалися.— Бачиш, кров уся кипить... Люблю тебе дужче, ніж свою душу! — скрикнула вона, обвиваючи його шию руками й гаряче тулячись до його грудей.—Не муч же мене, скажи мені: цього листа... його писала жінка?!

— Ні,— відповів Кармелюк, вже оволодівши собою.

На хвилину по обличчю Уляни розлився спокій, але потім в очах її знову спалахнув тривожний вогник.

— Ну, так дай його мені! -т- промовила вона.

— Нащо він тобі? Ти ж однаково не зможеш його прочитати.

— Все одно, дай! — настійно попросила Уляна.

— Ні, ти це облиш, Уляно! — Кармелюк нахмурився.— Лист мій, і нікому я його не віддам.

—■ Ага! Не віддаси?! — скрикнула Уляна, і очі її блиснули, як у кішки.— Виходить, не від друга лист... виходить, знайшов v собі другу, кращу...

— От посипала вже; видно, жінка завжди буде жінкою: «знайшов другу, кращу»... Ех ти,— перебив її Кармелюк і ласкаво взяв за руку.

Уляна вирвала свою руку.

— Дай листа! — промовила вона хрипко.

— Я сказав уже тобі...

— Отже, не хочеш казати правди? — прошепотіла краг суия, задихаючись, і близько прихилилась до Кармелюка.

— Як же я примушу тебе повірити!

— Ну, то я дізнаюся сама! — прошепотіла Уляна.— От дізнаюся!..

Охоплена бурхливою хвилею загального збентеження й злості, Розалія якось забула про чудну поведінку свого провідника. Її тільки страшенно тішили спритність і нечувана одвага Кармелюка, який зумів вивернутись із такого безвихідного становища й ошукати всіх панів. Та коли вона повернулася додому й зосталася сама в своїй опочивальні, перед нею нараз воскресла вся остання сцена від слова до слова, і зразу ж пані згадала чудну поведінку мужика, про котрого вона зовсім забула під впливом гамірливого дня. Чому той дурнуватий мужик сказав наостанку таку дивну фразу: «Такій красуні немає чого боятися Кармелюка, і він не забуває ніколи чарівних очей І»