Слава ЗСУ!

Перше, що впало йому в очі, було те, що встромлена в стіну скалка горіла ясніше і що постать Андрія, який стояв перед ним, вже не плавала в диму, а вирізнялася досить чітко.

Він зітхнув, і груди його наповнились повітрям, пройнятим димом і гаром, але все-таки повітрям.

— Що сталося? — ледве промовив' він.— Уляна, Ясь?

— Живі. Скоріше, батьку, вперед: чи вітер погнав дим убік, чи ляхи гасять вогнище, щоб витягти нас із ями.

Кармелюк одразу прочумався.

Уляна ще лежала з заплющеними очима, але Ясь уже сидів, прихилившись до стіни, й тупо дивився поперед себе.

— Давай, синку, руку! Скоріше за мною! Господь допомагає нам! — палко промовив Кармелюк і, взявши хлопчика за руку, рішуче рушив уперед.

Андрій підвів Уляну й пішов за отаманом. Але з кожним кроком іти ставало важче; в деяких місцях Кармелюкові доводилося навіть проповзати на колінах. Земля звішувалася з стелі переплутаними з корінням кетягами. Страшно було промовити слово. Здавалося, один необережний рух, і важкі брили впадуть і задушать їх під своєю вагою. На саму думку про те, яка страшна маса висить над головою, серце мимоволі завмирало, і холодний жах пронизував усе тіло.

Та нещасні просувалися вперед, не послаблюючи зусиль. Андрій важко дихав, але встигав за отаманом. Треба було ловити секунди, поки ще можна було рухатися, а тих секунд залишалося вже мало.

— Дай мені Уляну,— промовив Кармелюк,— ти втомився.

— Ні, батьку,— коротко відповів Андрій,— іди сам, скоріше... курить!

І без цього нагадування Кармелюк уже почав помічати смертельну небезпеку, що знову наростала: знову запахло гаром і димом. Але зауваження Андрія немов подвоїло його сили, і він рвонувся вперед.

LIII

Нещасні ще хвилин п’ять пробиралися мовчки, коли рап-, том Кармелюк зупинився,^г мов укопаний, і дикий крик вирвався з його грудей.

Андрій похитнувся.

— Немає ходу! — промовив він хрипко.

— Повітря, повітря, брате! — закричав не своїм голосом Кармелюк.

Справді, то було чисте повітря, сповнене лісових пахощів; свіжий струмінь його різко виділявся серед диму й гару, що їх оточували.

Несподівана радість підкосила Андрія, страшенна кволість

охопила його, коліна його затремтіли, і він сперся на стіну, щоб не впасти.

— За мною, брате, за мною! Вже близько! —■ покликав його Кармелюк і кинувся вперед.

За якусь хвильку він побачив над своєю головою невеликий круглий отвір.

— Зорі, небо! — вирвався в нього крик дикого, нелюдського захвату.

Крізь круглий отвір виднівся клапоть кришталево-прозорого неба, Великі зорі безтурботно мерехтіли на ньому, далекі від земного горя і земної боротьби. Після чорних брил землі, які страшно звисали над головою,— це було видовище, здатне викликати сльози на очах... Там було життя, світло, повітря, краса,— і вони могли знову прилучитися до них.

— Милосердний боже! — прошепотів Кармелюк, мимоволі ^; стаючи на коліна.

Всі мовчки наслідували його приклад. В страшній підземній норі вони відчули коло себе присутність ангела-охорон-ця, який вивів їх до життя, сштда й добра.

Уляна теж розплющила очі й обвела всіх ще безтямним поглядом.

— Врятовані, Уляно, врятовані! — крикнув Кармелюк, підводячи її.

В одну мить жахлива дійсність постала перед Уляною; в першу хвилю риси обличчя її спотворилися страхом, але, побачивши над собою зоряне небо, Уляна вся спалахнула від шаленого захвату.

— Жити! Жити! — закричала вона й схопилась на ноги.

— Тільки скоріше, братове, за роботу! — похопився Кармелюк.— Дим насувається. Андрію, виймай ножа — розкопуй діру!

Отвір, який знайшли обложені, колись, мабуть, був таємним виходом з печери, проробленим, можливо, за гайдамацьких часів; тепер же він завалився і був ие більший за чималу миску, так що в нього не міг би пролізти й Ясь. Кармелюк і Андрій гаряче взялися до роботи.

Дим посилювався; копати було важко й незручно, та видимий порятунок подвоював силу й енергію Андрія й Кармелюка. Хвилин за десять отвір був настільки розширений, що в нього вільно міг пролізти хлопчик.

— Ну, Ясю, можна й лізти,— промовив Кармелюк, витираючи чоло.

Дихати знову ставало важко, але надія підтримувала й окрилювала обложених.

— Ставай мені на плечі, синку, як вилізеш, лягай на землю та дивись: чи не видно де ляхів.

— Скоріше, скоріше! — заквапила Уляна.

Андрій посадив Яся, і хлопчик шаснув у земляну трубу. Та тільки він зайняв своїм тілом отвір, у який виходив дим, як увесь дим повернув на обложених.