Кармелюк

— Ой панночко! — промовила та, ледве переводячи дух.— Якийсь пан до нас приїхав.

Пан!? Олеся сама злякалася цієї звістки. ~

Батька й матері немає дома, що вона робитиме з цим невідомим паном? Як розмовляти з ним, як пригощати? Але до цього звичайного почуття сором’язливої й'несміливої людини домішалося ще й почуття болісної, тріпотливої надії. Серце дівчини тривожно забилося.

— А ти ж сказала йому, що йогомосці немає дома? — спитала вона служницю.

— Сказала, сказала, а він тільки усміхнувся та й каже: «Що ж, може, й панна не вижене мене з хати проти ночі, дозволить переночувати?» А гарний же, гарний собою! Ой ненько ж моя! — нараз скрикнула Палая^ка, обернувшись до вікна.— Та ось він і сам іде сюди!

Олеся глянула у вікно, але побачила вже тільки високу постать, що мелькнула коло вхідних дверей, і слідом за цим у сінях почувся гучний голос: «Слава богу!»

Почувшд той голос, Олеся вся здригнулася, вона хотіла відповісти за звичаєм: «Навіки слава», але слова завмерли... Схопившись з місця, вона ступнула вперед і спинилася. Щось стисло їй серце й прикувало її до землі.

Тим часом у сінях хтось шамотався, роздягаючись, потім двері одчинилися й на порозі показався Кармелюк.

Олеся зашарілася, все обличчя її засяяло від радості.

— Святий боже!! — скрикнула вона, рвонувшись уперед.— Пан...— вона ніяково затнулася, боячись назвати прізвище Кармелюка.

— Давидович,— підказав Кармелюк і шанобливо вклонився,— він і є. Дівчина сказала мені, що йогомосці панотця немає дома, та, сподіваюся, панна не відмовиться дати мені й моєму коневі притулок на сю ніч.

— Господи боже мій! Пан ще питається!..

— Ну то піди ж, дівчино-красуне, та віддай комусь із хлопців мого коня, щоб виводили,— звернувся він до Па-лажки, котра стояла коло стіни й зацікавлено спостерігала незвичайну сцену.

Дівчина вийшла.

Кармелюк підійшов до Олесі й, узявши її руку, підніс до своїх уст.

— Спасибі тобі, панно люба, за те, що згадала про мене,— промовив він з глибоким почуттям.— Спасибі за ласку, за турботу про безталанного гайдамаку.

І несподівана радість, і Кармелюкова. ласка, і його зворушливі слова — все це так приголомшило Олесю, що плечі її судорожно задрижали, сльози бризнули з очей, вона вирвала свою руку з Кармелюкових рук і затулила обличчя руками.

— Ти плачеш, панно? Дитя моє! — скрикнув Кармелюк, обережно доторкаючись до ліктів дівчини.— Скажи ж, чому, що сталося? Чим я скривдив тебе?

— Ні, ні... нічого... я так... від несподіванки...— заговорила Олеся, судорожно переводячи дух і витираючи очі.—■ Господи! Не думала... вже... не сподівалася...— і нараз, помітивши, що вона сказала щось зайве, Олеся густо почервоніла й відразу замовкла.

Ця чиста дитяча одвертість і неприхована прихильність дівчини глибоко зворушили Кармелюка.

— Дитя моє дороге,— промовив вій, ніжно проводячи рукою по засмаглій, м;аленькій руці дівчини,—та хіба ж я міг не приїхати — подякувати тобі за турботу про того, кого день і ніч цькують, мов лютого звіра, пани? Не було коли вирватися. Все із смертю в довгої лози граємося! Лютує кирпата, що не може піймати. Ось і тепер приїхав я сюди, бо серце змучилося й схотілося почути хоч одне ласкаве, тихе слово, та й то собака Янчевський ледве-ледве не затримав мене назавжди.

— Як так?

— А просто. Знайшовся серед моїх орлят зрадник, продав мене Янчевському, ну той і підкрався до моєї печери, коли я зостався сам з двома-трьома товаришами. Пробували взяти приступом,— їх там з півсотні було,—не змогли, так задумали задушити димом!

І Кармелюк розповів Олесі коротко, як йому пощастило ошукати Янчевського і врятуватися з своїми товаришами від неминучої смерті...

— Ех, і дорого б я дав,— скрикнув він наприкінці,-^- щоб подивитися, як осатанів диявол, коли побачив, що пташки знову вилетіли з його рук. Та як вилетіли!!

Проте Олеся не поділяла хвацького захвату отамана: обличчя її було бліде, кутики уст нервово здригалися.

— Пан ще може сміятися,— прошепотіла вона, не зводячи з Кармелюка сповнених страхом очей,— та це ж гірше смерті... Ой боже ж мій!

— А що ж робити, панно? Коло такого діла ходимо! Та й смерть не страшна тому, хто не раз їй у вічі заглядав. Е, та чого ми стоїмо посеред світлиці, а панпа й не просить мене .сідати! — усміхнувся Кармелюк.

— Прошу пана пробачити мені! — схаменулась Олеся й, одсунувши від столу оббиті домашніми килимками дзиглики, попросила Кармелюка сісти проти неї.

Кармелюк сів на дзиглику. ^

— Та цур їм, тим страхам! — мовив він.— Чого засмутилася, панночко,— казав він, ласкаво дивлячись на бліде личко дівчини,— розкажи краще, як жила-поживала? Правду сказати, думав, що вже немає тебе дома, що вийшла заміж.