Слава ЗСУ!

Окремо біля каміна сидів у темній сутані молоденький і чистенький, мов білий грибок, йогомосць ксьондз; він провадив тиху якусь розмову з надміру товстим брюнетом у пишному старопольському костюмі з вильотами, кривулею й навіть підголеною чуприною,— паном Фінгером, маршал-ком.

У кутку вітальні, суміжної з кабінетом господаря, стояв гурток ще кількох юнаків; серед них був коморник (землемір), який приїхав місяць тому з герцогства Варшавського ⁷ робити стратегічні зйомки, а за тим гуртком, упхавшись трохи в крісло й схиливши на груди голову, безтурботно спав літній уже і надміру розповнілий поміщик...

Волю вислову цього чоловічого, товариства трохи стримувала єдина дама — Доротея, але вона невимушеністю поведінки намагалась упевнити оточення, що вважає себе теж скоріше чоловіком, аніж жінкою, та й багато хто з її друзів називали її не пані, а пан Доротея.

— Еге ж, еге, панове,— переконано вів почату мову господар,— Московії тепер — три чисниці до смерті...⁸ А як кошлатий ведмідь витягне свої лапи, тоді наша Польська відродиться, немов фенікс, у новому крулевстві і під опікою генія, можливо, знову розправить крила від моря й до моря!

— О sancta spes! ³ — побожно мовив ксьондз, підвівши очиці д’горі.— Яка мрія, яка втіха, яка перемога вірного католицькій церкві народу! Так, линуть великі хвилини, і ми всі повинні з’єднати і руки, й серця на врятування ойчизни від кормиги...

— І з’єднаємо, як бога кохам! — скрикнув фальцетом Хой-нацький, витягши комічно, мов гусак, свою шию.— Я піду...

піду, чорт забери, і покажу москалям, де раки зимують!.. Хоч би й як там люба Доротея нудьгувала... та обов’язок і ойчиз-на передовсім!

Доротея посміхнулася презирливо й заходилася рвати корпію.

— А я — в гусари! — мовив із захватом син господарів — Казя.— Через місяць — у Варшаву, а там — у ряди безсмертних... Батько вже дав згоду, а князь Чарторийсь-кий ⁹ — рекомендацію...

— Так, так, до нас! — заманливо докинув франт.-- Ми панопі покажемо, що таке Варшава!

—. Ох-ох! — зітхнув Пігловський, але нічого не заперечив синові,

— А наполеонівські полчища вже рушили на Росію? — поцікавився пан коморник.

— Уже, я гадаю, біля кордонів колишньої славної Польщі,— відповів Казя.— Нам важко було й проїхати... Вся бвропа зрушилась... Військо, мов лавина, росте і нестримним потоком наближається до ненависної Московії...

Молодець, добрий хлопець! — похвалив, сколихнувши своїм черевом, пан Фінгер.— Патріот, та й годі! Так, вершиться доля. Всі великі патріоти: Радзівілл, Сангушко, Хот-кевич, Потоцький — прилучилися до легіонів нового Александра Македонського...¹⁰

— Ах, Наполеон! — пустила під лоб очі Доротея.

— Атож, усі наші дами просто зачаровані його особою.

— Не тільки зачаровані, а й одухотворені... Ха-ха! — гаркнув трубою пан Янчевський.— Далібуг, родять навіть дітей по портрету... викапаних...

— Ха-ха-ха! — розсміялася молодь на слова Янчевського, а ксьондз сором’язливо усміхнувся.

— Браво, браво! Честь нашим дамам, якщо отаких геніїв та подарують ойчизні! — заговорив знову пан Фітігер.— Але ось що: треба серйозно подумати... Наше становище все-таки ризиковане... ми будемо збоку... і в разі невдачі...

— Невдачі, пане маршалку? Ха-ха! — обурився господар.— Всесвітній геній не має невдач! Він із жменькою французів підкорив усю Європу, то хіба з могутньою армією своєю і з цілою Європою не роздушить Росії? Го-го! Проше пана! І пух, і пір’я полетять з цієї двоголової ворони!..¹¹

— Браво! Досконале!! — засміялися всі гості.

— А ми тут йому й приготуємо всі плани і всі шляхи,— додав злорадісно коморник.

— Варшавське герцогство з наказу Наполеона приготувало вже війська шістдесят тисяч... та, крім того, двадцять

тисяч селян ще навчаються,— хвальковито додав вар-тпав’як.

— Так-то воно так! Нічого не пошкодуємо й не пожаліємо,— протяг після невеликої паузи Фінгер.— І я певен, що Наполеон повалить Цезаря, але мені трохи й жаль молодого Олександра, -доброго монарха, з м’яким серцем і світлим розумом...

— На бога, пане! — запротестував ксьондз.— Хіба схизмат може бути щирий?

— За юного монарха жилося нам чудово: і влада наша, як бачите, відновлена, і хлопи упокорені...

— Що правда, то правда,— докинув Хойнацький. '

— То пан маршалок тільки за свою шкуру тремтить? — кинув ущипливо пан Францішек.— А про самобутність ой-чизни, про славу Речі Посполитої й забув?

---

 3 О свята надія! (Лат.)