Слава ЗСУ!

Про себе ж Розалія мала ще два аргументи для запрошення москалів у свій дім: передусім перебування начальства далеко від команд, у багатому домі, де все буде надане до його послуг для приємного проводження часу, неодмінно загальмує переслідування Кармелюка й дасть можливість йому врятуватися втечею; а друге, не менш важливе,— те, що, бувши завжди разом з офіцерами, вона легко довідуватиметься про всі їхні плани, заходи й передаватиме про них заздалегідь любому коханцеві.

Вислухавши думки дружини, маршалок захлинувся від захоплення. Він розцілував сто разів ручки Розалії й подався запрошувати дорогих гостей. З свого боку й пани офіцери, яким зовсім не усміхалася перспектива постою в сільських хатах, з задоволенням прийняли запрошення поважного магната, і таким чином палац маршалківський, що перебував деякий час у тиші й- безгомінні, знову оживився веселим дзвоном келихів, звуками музики й громом застольних промов.

Надворі вже густішали ранні осінні сутінки; сіявся дрібний дощик; було холодно й незатишно. Але вікна маршалків-ського палацу сяяли веселими вогнями.

Всі приймальні кімнати були пишно освітлені безліччю воскових свічок. Фрукти, вина, наливки стояли на столах і столиках; панство нещодавно перейшло до салону після розкішного обіду, що надовго затягся. Крім офіцерів, гостював зараз у Фінгерів і старий Пігловський, занепокоєний довгою відсутністю свого сина Алоїза; якого, між іншим, не було цього разу у вітальні.

Обличчя гостей були збуджені й жваві; не менше збуджені були й обличчя чарівних дам, особливо Розалії, хоч вона за весь час обіду й не приторкнулася ні разу до келиха вина, щоки її палали, очі горіли якимсь внутрішнім блиском; вона все м’яла свою тонку напахчену хусточку й підходила до вікон, то вдивляючись, то прислухаючись до звуків, що долинали знадвору. Та осінній день швидко догоряв, і пильний погляд красуні не міг нічого розгледіти в сирому, гнилому мороці, що насунувся з усіх боків на дім.

Нарешті, втомлена тривожним чеканням, вона сіла в крісло коло вікна.

Бравий майор помітив, що чарівна господиня дому сама, підійшов до неї, брязкаючи острогами, й спинився біля її крісла.

— Чарівна папі маршалкова все вдивляється у вікна,— з усмішкою промовив він по-французькому, покручуючи вус,— неначе вельможна пані боїться появи розбійника, який наробив стільки галасу?

— В присутності наших славних оборонців я не боюся нічого,— відповіла теж по-французькому Розалія з вишуканою люб’язністю,— та даремно пан майор ставиться так легковажно до розбійника: жахливі вчинки його доводять, що це— особа, надзвичайно сильна й владна.

— Гм, зухвалий грабіжник діяв усюди підкупом і обманом, та при мені він не встигне проявити своє нахабство... І справді, якби пані маршалкова не затримувала нас у своєму замку, як німфа Каліпсо Одіссея⁶², я б давно вже вивудив цього чорта з болота, в якому він застряв, і привів би сюди, як ведмедя, з кільцем у губі.

— О, тільки, будь ласка, не сюди! — скрикнула з удаваним жахом Розалія.— Мені здається, я б умерла, тільки глянувши на.того страшного головоріза!

— Пані перебільшує силу враження від того негідника,— поблажливо посміхнувся бравий герой.— Правда, йому пощастило вчинити кілька чималих грабунків і вбіивств, але ж він усюди діяв за допомогою челяді панської, двірні й мужиків —- у цьому й секрет його успіху, сам же він не має в собі нікого, жахливого, просто — солдат-утікач...

— Однак,— перебила з вимушеною усмішкою майора

Розалія,— зустріч його з нещасним паном Янчевським до-* водить протилежне: він же тільки помстився йому, а не пограбував, та й пішов, як видно, сам на сам!

— Але звідки це видно, що він пішов сам на сам? — зди-вувався майор, При цьому зауваженні Розалія збентежилась і нервово прикусила губу; але офіцер вів далі, не помічаючи враження від своїх слів на красуню,—Навпаки, спосіб покарання, вигаданий для нещасного пана, доводить, що роз-бійник був не сам: не міг же він сам і держати, і шмагати пана,— очевидно, були помічники. А от яким чином сам пре-зус ваш напоровся один на зграю —це подиву гідне!

LXXXIII

Почувши прізвище Япчевського, маршалок і Пігловський поспішили приєднатися до співрозмовників.

— Ах так, наш нещасний пан Янчевський! — підхопив зітхнувши маршалок.— Скажіть, дорогий пане майоре,— доторкнувся він до рукава офіцера, ми ж і досі не знаємо: чи не відомо вам, що спонукало його відлучитися від війська й кинутися самому на одчай душі в ліс?

— Зовсім незрозумілий вчинок,— майор розвів руками, не тямлячи нічого,— вельмишановний пан провів нас, ми вже майже вивідали, де засів проклятий розбійник, і нараз довідуємося вранці, що пан Янчевський поскакав з двома челядниками невідомо куди й обіцяв повернутися тільки ввечері.