Слава ЗСУ!

Наглядач подивився на ногу, багатозначно покивав головою й сказав офіцерам, що перелом і антонів огонь безсумнівні, а тому, бажаючи хоч на короткий час продовжити життя отамана, треба негайно зняти кайдани.

А щодо втечі ви не звольте турбуватися, пане,— закінчив він.-— Ви, як видно, ще мало знайомі з нашим ділом,—а я на ньому, панове, собаку з^?їв і пацюком закусив: ні кайдани, ні ланцюги, ні нашийники для втечі цим паничикам — не перепона. Гадаєте, і сей би гусак, якби в нього тільки нога була ціла, не скинув би кайданів? Го-го! На наших би очах скинув, от на такий манір, як ми скидаємо чобо‘ти. Так, тюрма та конвой — сії твердині — перепони непереборні, а кайдани й інші вигадки — пусте! Ось,— стукнув він знову в стіну,— об заклад: порозковуйте їх усіх і дайте їм, панове, хоч сталеві долота й терпуги в руки,— не втечуть! Як бог святий, не втечуть!

Корнет погодився з думкою наглядача і, звернувшись до^ конвойного, звелів розклепати й зняти з арештанта кайдани й дати йому гарячої їжі. Офіцери вийшли з камери. Наглядач власноручно замкнув двері.

— Ключики, панове, в мене зберігаються,—сказав вігі, ідучи за офіцерами по коридору,— і нікому й на хвилину: суворий, але справедливий...

У дворі до корнета підійшов вістовий і, тримаючи руки по швах, одрапортував:

— Ваше високоблагородіе, в поміщика в місті фуражу не знайшлося; з економії, зважаючи на нічний час, дістати не можуть!

— Йолопе, чим же я коней годуватиму?

— Не можу знати, ваше благородіє.

— А в міщан ти питав?

— Ні, не питав, ваше благородіє. .

— Що ж ти, віслюк, сам не догадався скрізь розпитати?.. За рукав тебе водити, чи що?

— Ні, ваше благородіє; я то догадався, та й вони догадалися: куди не піду, відхрещуються, як від сатани, кажуть, нема нічого.

— Брешуть, чорти! — вилаявся корнет.— Та що ж роби^ ти? — звернувся він до'Своїх співрозмовників.

— Розставити солдатів на постій,— порадив капітан.

— Ні, далеко,— похитав головою корнет,— на випадок тривоги, де я їх шукатиму?

— Слушно, пане! — погодився наглядач.— Хоч з мого етапу й курчатко не вилетить, але все ж таки... береженого й бог береже. Я ось вам пораджу помістити солдатів у заїжджій корчмі,—тут недалеко, за півверстви, при в’їзді в містечко, критий двір, фуражу вволю й душ на десять-двадцять приміщення.

— Гаразд,— погодився корнет,— але дозвольте мені залишити тут у вас на стайні п’ять-шість верхівців на всякий випадок, знаєте...

Наглядач подумав і відповів, що на шестеро коней приміщення немає, а на четверо навіть кормів може знайтися.

Потім, закінчивши з усіми цими розпорядженнями, капітан дав. наказ одчинити тюремні ворота, и після його команди: «Чотири в ряд, марш!» — партія, дотримуючись належного ладу, ввійшла в тюремний двір.

Перевірка-тривала недовго, і вся шпанка кинулася, як справжня отара овець, штовхаючись і випереджаючи одне одного, захоплювати на нарах кращі місця.

— Ну, панове, а тепер до мене — ласкаво прошу! — запросив наглядач офіцерів, замкнувши камеру й доставивши скрізь вартових.— Недалеко, тут же, за муром, Чайок з араком не пошкодить, панове?

— Не пошкодить! — радо погодилися офіцери.

— Та й зелене суконце можна розстелитй!

Вони вийшли за ворота тюрми й повернули до невеликого будиночка, який стояв тут же ступенів за п’ятдесят за муром.

У сінях їх зустрів денщик і допоміг нещасним подорожнім пороздягати намоклі шинелі. По чистих постілках, розстелених на підлозі, офіцери зайшли до просторої кімнати, що була в наглядача за їдальню й вітальню; їх одразу ж охопило живодайне тепло, що побігло по всьому тілу й, здавалося, пройшло до кожної кісточки.

В печі яскраво горіли дрова, кидаючи грайливі відблиски на блискучу фарбовану підлогу. Біля стіни проти печі стояв великий диван з високою загнутою дерев’яною спинкою й незграбними дерев’яними ручками. Перед ним на круглому столі, застеленому камчатою скатертиною, шипів, викидаючи струмочки пари, блискучий, мов дзеркало, самовар. Тарілки з грибками, оселедцем та іншими закусками були розставлені симетрично, а дві горласті пляшки довершували прикрасу столу. Над диваном висів вишитий гарусом килим, на якому була зображена чарівна гола мусульманка; тут же, поряд з ним, висіла гітара й бісерний кисет на тютюн. По другий бік кімнати стояв розкритий зелений столик.

— Ху ти, благодать яка! — мимохіть вихопилось у капітана, він аж провів рукою по грудях.

— Еге ж,— підтримав і корнет, потираючи задубілі ру

ки,—неначе в царство Семіраміди⁶⁴ попали!.. А дощ же, дощ як заливає! ^