Слава ЗСУ!

Спершу постукали праворуч, — відповіді не було. Тоді перейшли на лівий бік.

От коли б тут отаман виявивсь, от добре було б! — мовив Махнидралов.

Однак на стук не обізвався ніхто.

— Ще раз постукайте, хлопці, — звелів він.

Знову постукали — й знову даремно.

Обличчя арештантів спохмурніли. '

— Діло погане, — почав був каторжник, як ось нараз від лівої стіни почули кволий стук.

— Стукає!..— радісно скрикнула Уляна.

Всі насторожились.

Стук почувся ще й ще раз.

— Стукає! — сказав рішуче й Махнидралов. — Та тільки хто стукає? А що, як посадили там якогось іншого диявола? Га?..'

Стук одразу затих.

Всі збентежено замовкли.

— Розпитати вартового, — нарешті подав думку Махнидралов. — Ну, мати отаманшо, отопер і виймай свої грошикиї

Уляна хутко підпорола очіпок і, вийнявши з нього два червінці, всунула їх у руку каторжникові.

— Вистачить?

— Важкенькі,— підкинув їх той на руці,— розв’яжуть базікало! Ну, хлопці, замріть!

Він узяв у другу руку смажену рибу, паляницю й підійшов до маленького віконечка в дубових, кованих залізом дверях.

Всі поприпадали до нар; здавалося, вся камера поринула в сон, а завмерлі на нарах постаті застигли, тривожно чекаючи закінчення переговорів Махиидралова з вартовим.

Шепіт каторжника долітав уривками до їхнього слуху, але відповідей вартового не можна було розібрати.

А втім, нарада тривала недовго. Хвилин через п’ять каторжник повернувся назад, злий і здивований.

— Не бере, чортів син! — сказав він коротко голеним головам, що видивилися на нього.

— Грошей не бере? — навіть з якимсь жахом прошепотіли товариші.

— І не поглянув... Кремінь, а не людина!

— Що ж робити? — прошепотіла занепалим голосом Уляна, безпорадно озираючись на Явтуха й Андрія.

— А може, його і не в цьому будинку запаковано? — зауважив велетень із скуйовдженою бородою.

—. «Не в цьому будинку»! Ех ти, борода! — передражнив його Махнидралов. — В якому ж іншому болоті був би він, як не в цьому? Нас ото, дурна голівонько, за ворітьми навмисне залишили, щоб ми не розвідали, куди отамана заховають. Тут він. Та ти, матусю, не бентежся,— звернувся, він до

Уляни.-— На горілку надія. Почує дух — не витримає. Та ось, либонь, і вона, голубочка.

Справді, біля віконечка в дверях почувся якийсь шерех.

Каторжник підбіг до віконечка й побачив літнього солдата з чорними бурцями.

— Ну що, дядечку, роздобув? — пошепки спитав він.

— Бери, — коротко відповів солдат, просовуючи у віконечко одну за одною чотири зелені пляшки.

— П’яту собі залиш, — показав Махнидралов на п’яту пляшку... — Пригости й тих, що на дощі мокнуть.

— Діло, — кивнув головою солдат.

— Про що шепчетесь? — підійшов у цей час до дверей вартовий.

— Та ось кип’яточку партії приніс.

— Знаємо ми той кип’яток. Гляди!

— А що ж, братику, промерзли ми до кісток, погрітися не гріх, — докинув запобігливим тоном каторжник. — Певно, й твоїй милості не душно. Пропустив би скляночку чайку? Га? Ми ж з радістю.

— Резонт, — підтримав солдат. — У цьому коридорі, як у погребі... Одна тільки груба й топиться на весь коридор.

— Ну, ну, ти... номовч! — прикрикнув на солдата суворий вартовий.— Гляди, щоб я начальникові не доповів, а ти — геть до вікна! —обернувся він до Махиидралова.— Коли щось узяв, лізь під нари — й мовчи...

— Ач, старовір ⁶⁵ проклятий! — сердито пробурчав солдат, відходячи від старого вартового.

Махнидралов почекав, поки солдат зник, і знову звернувся з приємною пропозицією до суворого аргуса, але той так -грізно прикрикнув на нього, що каторжник мало не впустив своїх пляшок і поквапно зник у глибині камери.

Всі присмирніли й якусь хвилину нерішуче перезиралися одне з одним.

— Старовір! — нарешті прошипів Махнидралов. — Ну колись зустрінемося з тобою на волі!..

— - Що ж тепер? — прошепотіла знову Уляиа.

Ніхто не відповів.

Діло, яке здавалося спершу таким легким, несподівано,почало наражатися на зовсім непередбачені ускладнення.

— Солдат так собі ляпнув, що груба одна в коридорі топиться,— понуро сказав нарешті каторжанин, — виходить, отаман тут, поруч з нами; то він до нас обзивався... ие морозили б його... Мабуть, хочуть довезти живого.

— Так, так! — радісно зашепотіла Уляна. — Навчи ж, голубе, що робити?.. Братики рідні, допоможіть вивезти отама-на на волю!.. Допоможіть, рідні: його ж на смерть закатують, замордують, йому ж сто смертей завдадуть, а він за вас голови своєї не шкодував... Ой братики! Все добро, все золото вам пооддаю, наймичкою наймуся!